/ Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены /
 

Там, де вбиті везуть небитих,
Не завжди вистачає пам’яті.
Ми так довго вчимось любити,
А навчились лише ненависті.

І приходить четвер нечистим.
Віра вірі у груди муляє.
І зривають з грудей намисто,
А воно вибухає – кулями.

А воно розбухає пам’яттю,
І уже за кілька декад
До грудей з молоком ненависті
Прикладуть немовлят.

24/04/16

 

/ Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены /
 

Приходить на втомлених лапах
І моститься в ліжку печаль.
А я пам’ятаю твій запах.
А я відчуваю твій запах.
А ніч розливає свій чай…

Приходить і ну муркотати.
І я їй згодовую день,
Де я відчуваю цю втрату,
Де я відчуваю, як страту.
Де час зупинився і жде…

Приходить,
Приходить,
Приходить…
А час на своєму стоїть.
І крок завмирає на сходах,
І знову лягає твій подих
На губи вологі мої…

Приходить на втомлених лапах
І моститься в ліжку печаль.
А я відчуваю твій запах.
А я пам’ятаю твій запах.
А я пам’ятаю все…
Жаль

***

«Виліковно хворі»

Двоє стоять біля моря,
Кидають камінці.
Дівчина щось говорить,
Він відрізає: «Цить!
Все, що ми мали, — тут, у твоїй руці.
Бачиш ту хвилю?
Давай поціль.
Ми ж виліковно хворі».

Дівчина плаче:
«Невже кінець?
Можна я збережу ну хоч камінець?
Віриш? Я зможу, я збережу».
Кривиться: «Не переходь межу.
Вмій відпускати людей і дні,
Все, що ми мали, — отам на дні.
Сльози – то неминуче,
Але ж no past, no future,
І не пиши мені…»

Різні вагони, одне купе.
Дівчина плаче, сусід хропе.
В серці – три літри моря.

Серце, чому ти не камінець?
Може, у нього кілька сердець?
І тим, кільком, все-все одно.
Чула? No past. No future. No…
(«Ми ж виліковно хворі»)
В серці – три літри моря.
Серцю аби купатися.
Дівчина відчиняє вікно

І розтискає пальці…

01.02.16

***

Соло

«Куди пішов коханий твій, о найпрекрасніша з жінок?»
Пісня пісень, глава 6.

Все починається там, де немає початку.
Тягнеться ниточка, хтось її тихо снує.
Мій Соломоне, клади мене, ніби печатку,
Тільки на серце, на серце премудре твоє.

Попід ступнями моїми горить і холоне.
Сорок ночей у пустелі топчу я вогонь.
Зрадника я цілувала, о мій Соломоне,
Зрадника з кров’ю викашлюю з тіла свого.

О, був прекрасним коханий, кохана – мов сарна.
Не загасити ж любові водою з ріки.
В ліжку шукала коханого. Тільки намарно.
Вийшов у сад, а забрів у чужі квітники.

О Соломоне, у тебе ж сто сорок коханок,
Як ти дізнався, що я – та єдина із них?
Другу належала, друга свого я жадала.
Де мій коханий? ― Пасе серед лілій своїх.

Не озирайся, не плач, молода Суламіто.
Все закінчилося. Піниться дух мандрагор.
Все починається там, де не хочеться жити.
Ближче до серця, премудрого серця твого.

21.01.16

***

Щось приречене є:
- у цих неосінніх градусах
- у ртуті пунктирній градусників
- у сріблі радості
і ненáвисті

От би в перший глевкий снігопад
Попід вітром, як лезо не гострене,

Перестріти її ,
Твоїм щастям огорнену,
стати осторонь…
Зафіксований шах твій і мат
Білим — білим на чорному.

І кричати, і вити слова
В небо нотами-голками гострими,
Із подвійних тире білих губ
Випускаючи воронів.
Не колишня, а майже вдова
На любові безлюдному острові.
Ось вона — біла пляма минулого
На душі переораній.

Щось приречене є:
- у байдужому погляді
- в пальцях тонких
- у відбитках на тілі
папері
- у сплаві образи і відчаю

Осінь сльози клює
На тарілці листóпаду.
Осінь світлом і тінню
розбудить мене
Шшш!
Іншою…

13.10.15

***

Час такий,
що кожен собі Мюнхгаузен.
Маєш кóси — рятуйся,
не хочеш тягнути – вішайся.
День такий,
Не встигаєш робити паузи
між словами, але
між вибухами – частіше все.

Ніч така,
Не сталеві нерви й не гумові.
До світанку
довше,аніж до смерті.
Шприц любові і зо дві ампули гумору
У моєму мед-, соц-, і, звісно, вибух-пакеті.

Світ такий,
Відкрито скриньку Пандорину.
І розрито могилу.
І свіжу могилу вирито.
Вояки і танки полями ідуть на оранку.
Засівають трупами.
Вижнуть сироти.

03.09.15

***

Щось в тобі завмирає, стискається, твердне, холоне.
Грає кульками ртуті у боулінг на третій доріжці.
Зморшки тихо вирізьблюють древні великі каньйони.
Щось в тобі відмирає. Май силу, май розум. Відріж це.

Щось в тобі завмирає приречено і нездоланно.
Як дитина, якій ти не встигла ще вибрати імені.
Ти ще носиш її у собі, як жалобу, ще стримано
Сподіваючись на стусани поміж ребер ногами.

Щось в тобі завмирає з такою страшною красою,
Що у горах би сходити мали смертельні лавини.
Щось в тобі… І ти носиш цю першу єдину дитину.
І носитимеш зáвжди. Примирить, але не загоїть.

Нехай буде і воля, і слава твоя…
Щось в тобі … Але ти обираєш ім’я.

21.08.15

 

/ Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены /
 

Хтось вірить у гори

Волого-зелені

У хутрі смерек

І мереживі рік.

Я вірю у море,

А море у мене,

І море моє ­– чоловік…

Що входить у мене так глибоко й різко

До стогону й крику,

До млосного блиску.

Що робить з блідої білявки метиску.

Й готує цунамі для мене на дні.

Що губить безжально й народжує з піни,

Жбурляє на берег і лиже коліна,

А потім підхоплює й любить невпинно.

І мало мені,  завжди мало мені!

Тікаю від нього щоразу щодуху.

Щезаю надовго, шукаю, де сухо,

З обіймів його у бетонну задуху,

Де вир почуттів не збиває із ніг.

А море ночами приходить зітхати,

мене уві сні на руках колихати,

І кличе, і хоче, і вабить, прокляте,

Бо ж море моє — чоловік.

Я вірю йому, не витримую, ні.

І знову я в морі, немов у вогні.

А море в мені, скільки ж моря в мені!

31.07.15

Все повторюється: час і місце
під котячим пильним оком місяця.
І солодка, ніби груші крадені,
Припада до вуст. І серце падає.
Тільки тінь проскочить непомічено:
Все повторюється, та не дівчина.
Тій, колишній, теж є з ким упасти?
Все повторюється: ночі пастка
І солодка припадає-горнеться.
Все повториться — чорт забирай! — спотвориться.
Під котячим оком незворушним
У саду гниють нестиглі груші…

27.07.15

Хтось вигадав тебе і в тебе вірить,
Не роблячи поміток на полях.
А ти питаєш, чи бувають діри
В галактиці Гіркий чумацький шлях.
А ти питаєш, як набрати неба
У решето душі, щоб через край.
Хтось вигадав тебе, комусь це треба,
А значить, хоч сьогодні не вмирай.
Зшивай себе із клаптиків шматинок,
Закріплюй клеєм, скотчем чи вином.
Бо є той хтось і ти його дитина.
А значить, хоч комусь не все одно…

25.07.15

І сидить вона в позі лотоса, мудрий Будда,
до якого молитися вголос я не зумів.
Захистіть її, демони Антигуа і Барбуді,
Заступіться за неї, духи Маршаллових островів.
То прокляття моє і найглибша моя нірвана -
Чути пальцями голки її неземної душі.
Просвітліть її, суфії Бандар-Сері-Бегавану,
Обійди грозою її, чорнобородий Юй-Ши.

Бережіть її, мертві й живі, з землі і з неба.
Темні й світлі, білі, чорні й зелені.
Від усього, чого їй не можна й не треба.
А тому у найпершу чергу — від мене.

01.07.15

 

/ Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены /
 

Коли ти отак стоїш переді мною і посміхаєшся,
я чую, як у бруньках позіхають ще не народжені квіти,
як душа моя випускає ледь помітні крильця листочків,
а серце переганяє духмяний березовий сік.

Якщо ти зараз візьмеш мої руки в свої долоні,
я можу осліпнути від перших правдиво теплих променів,
впізнати голос мати-й-мачухи біля старого болота
чи почути, як над світом летять кольорові метелики.

І коли ти вплетеш мене у легку павутинку своїх поцілунків,
світ запахне землею, що нарешті прокидається,
готова вилущувати зелень із мільйонів насінинок
назустріч сонцю. Обійми мене. Я стану твоєю весною.

 17.03.15

 

/ Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены /
 

Цей світ безіменний, навіки нічий,
Квиток в один бік до тиші.
Ти в ньому
свідомо
мене приручив.
Навіщо?

19.06.15

***

Отак виходь і йди, біжи собі за край.
За краєм є краї, де кожна хата скраю.
А в мене голуб’я, я плачу: «Не вмирай.
Не полишай мене, будь тим, хто не лишає».

Бо ж має бути хтось у пір’ячку чи без,
Хто підставля плече, нехай мале, а чуйне.
Лежачого не б’ють, під нього не тече
Вода утішних сліз. Не добивають, чуєш?

Отак виходь і йди. Намостить голуб’я
Гніздечко на даху хатини, що не скраю.
Бо ж має бути хтось у пір’ячку, як я.
Я вперто жду його. Того, хто не вбиває.

А голу-голу-би
У небо голу-бе.
Голуб мене, люби.
Мій го-лу-бе…

16.06.15.

***

Наші діти ідуть у хрестові походи,
Наші предки чекають із моря погоди,
Моє море було нескінченним і гордим,
Моє море тепер за кордонами тіл.

Моє море тепер вимагає пожертви,
Моє море тепер вимагає пожерти,
Море-море тепер вже не Чорне,а мертве,
Викидає кістки на чужий суходіл.

Концентрація солі надміру критична.
А над гладдю не чайки – зозуля:»Ку-ку!»
Море-море ночами приходить і кличе:
Біле, Жовте, Червоне і Адріатичне.
Абонент «Чорне море» не має зв’язку.

А в мені воно квилить, пульсує і дише,
А мене роз’їдає до серця воно.
Абонент «Чорне море»,
До біса цю тишу!
Я не вірю, я знаю: раніше-пізніше ―
Я почую твій не-
міжнародний дзвінок.

01.06.15

***

А буває така вічність
єдина мить.
І буває така помилка,
що не вчить.
А бувають часи безплідних
Зусиль.
А буває таке очищення ―
Через біль.
І для тебе колись буде
сенс і суть.
А бувають такі люди,
Що рятують
І йдуть…

01.06.15

***

Там, де в інших крапка, у мене кома.
Намистини мрій на гарячій нитці.
Білий бог приходив до мого дому,
я згубила ключ, щоб не відчинити.

Ми удвох сиділи попід дверима
До спини спиною по різні боки.
І мені боліло, що він, незримий,
У мені мав річку свою глибоку.

Річку з сотень тисяч стрімких струмочків,
Що повільно точать моє каміння.
Білий бог зізнався тієї ночі,
Що, мабуть, любити не дуже вміє.

І невиридані всі, і непрошені
Виливалися з мене фонтанами.
Він зітхнув: «Маленька моя, хороша,
Все ти зможеш, ніжна моя,жадана моя.

Все ти зможеш, сильна моя, вперта моя.
Переможеш словом, вогнем і кригою.»
Білий бог не має права померти.
Я не маю права на цю релігію…

31.05.15

***

Не пиши.
Не бреши про любов,
Де усі персонажі
Вигадані,
Прикрашені.
І де губи не наші,
І де руки не наші, ні.

Тут життя,
Що не варте
виїденого яйця.
Тут би вижити.
А тобі так багато
Ввижається
І бажається.
Тихше ти!

Тут людей
Топлять хвилі
цунамі
Від відчаю до еміграції.
А в тобі
Досить квилить,
Що з нами
Між нами
Могло би статися…

Все, про що ти вже написала,
напишеш
Про не своє,
Дофантазуєш.
Але краще мовчи,
У цій тиші
Нехай накує
Зозуля

Ані року разом,
По сто років кожному,
А завжди окремо.
Це війна,
де усі переможені.
Це життя у версії
ДЕМО.

26.05.15

***

Гей, подорожній, як прийдеш у Спа…
Прийдеш же, а, подорожній?
Що як там буде жінка, у Спа?
Біля ганебного, біля стовпа.
І очі у неї порожні?

Що як та жінка – все, що хотів?
Що, як у неї десять котів
І одинадцята зрада?
Майже ніколи не навпаки.
Любить палити у спальні свічки,
І віддаватися ззаду?

Що вона робить біля стовпа?
Ой, подорожній, у тій їхній Спа
Що взагалі вона робить?
Просто не вчила правила гри.
Гей подорожній, ти забери
Звідти її, обіцяй-говори,
Як вам удвох буде добре.

І що любов – божевільна сліпа -
Зрештою все переможе.
Гей, подорожній, як прийдеш у Спа,
Прийдеш же, а, подорожній?
Скільки
чекати
можна?
А?

23.05.15

***

А щоб не плакати, вона рахує пташок.

Загортає курчаток у кожушок,
хоч би й уявних, не справжніх.
Мокрих, смішних ( кожному зернятко: «На!»)
таких же безпомічних, як вона,
Й нікому не скаже,
Як серед ночі зривається і біжить,
кожного вкутує, над кожним дрижить,
колискові співає.
Потім до ранку лежить навзнак,
все дослухається: як вони, як?
Чи не голодні, не змерзли чи не…
Чує себе, чує їх, не збагне,
Кого ж з них
насправді
немає…

24.04.15

***

Всі кохання її були щирими.
Всі кохані її були звірами
з очима чорним по сірому.

Всім була вірною.
Всім була вірою.
Всім вірила.

А тоді прибився над звірами звір.
Він здирав з неї шкіру: «Вір мені! Вір!»
Вигризав з неї віру. Сказано ж: звір.
Він зробив її сірою.

І вона вищирилася,
зіщулилася,
ощетинилася
і завила до зір
під неба чорною пащею…

Усі люди їй стали звірами.
«Вір мені! Вір!»

нізАщо!

23.04.15

***

І тобі доведеться навчитись без нього дихати,
щосекунди на смерть із фантомним болем боротися.
Люди плутають часто фатально безвихідь із виходом
і виходять… у вимитих вікон відкриті космоси.

Все мине, я минаю, я просто можу скінчитися,
хтось зарядне моє у кватирку раптово викине.
Відриваю від себе надії червоні китиці
І жбурляю у світ літаків холостими криками.

Значить, треба було такого зустрічі вибуху.
Значить, треба було такого душ пересичення.
Значить, треба було увійти так до відчаю глибоко,
щоб тепер захлинутися краденим щастям, позиченим.

Люди плутають дати, міста, імена.
Вчися дихати.
І не підходь до
вікна.

14.04.15

***

Жити так, щоб тільки сьогодні,
Щоб секунди лизали п’яти.
І щоб руки твої холодні
Не встигати запам’ятати.
Щоб ніколи не ночувати
У житті ані сні твоєму.
Доведи мене вдруге..вп’яте…
До…сконало, як теорему.
А по тому лиши зі свічкою
на вітрах у чужім саду.
А до відчаю…о, до відчаю
Я сама себе доведу…

05.04.15

***

Рондель №2.

Тільки справжній, живий ти в душі важиш тонни,
Не підірвуть тебе тисячі детонаторів.
Я не жебрала світом на бронзові статуї,
Я тобі не лила постаментів бетонних.

Я люблю тебе втомленим, хворим чи сонним,
Не молюся на тебе, тебе не вигадую.
Тільки справжній, живий ти в душі важиш тонни,
Не підірвуть тебе тисячі детонаторів.

Я кохаю тебе світло і не жертовно.
Я радію з тобою і я тебе радую.
Не ліплю з тебе бога, пророка, диктатора.
І тобі не потрібно святої Мадонни.
Тільки справжній, живий ти в душі важиш тонни.

01.04.15

***

«Інтимний рондель»

Моє життя з твоїм на брудершафт
Із келихів, позичених у Бога.
Мов при багатті сирота убога,
В обіймах відігріється душа.

Де дотиків і поцілунків шал,
Є тільки двоє, поза тим нічого.
Моє життя з твоїм на брудершафт
Із келихів, позичених у Бога.

А ніч дає світанку відкоша,
Скидає сумнів сукні на підлогу.
І ніжна терпкість струменить волого
У келих тіла. Пий, не поспішай.
Моє життя з твоїм на брудершафт.

29.03.15

Дівчинко-жінко на тисячу пазлів,
Що там зо-бра-же-но?
Хто тебе, хто тебе цього разу
Висипав у вікно?
Небу — шматочок, сонцю – шматинку
Тисячну. Як воно?
Хто малював тебе, дівчинко-жінко?
Що там зо-бра-же-но?
Словом чи ділом
Хто тебе краяв?
Що то була за гра?
Ти хоч сама ще…
Ти пам’ятаєш,
Що там зобра…?

Знову чекати.
Хай не відразу,
Хтось і колись складе
Дівчинку-жінку з тисячі пазлів.

Дев’ятсот
Дев’яносто
Де..?

28.03.15

Як сокиру, слова загрубі
Увігнав у моє стебло.
30 кілець маю на зрубі,
Більше, вибач, не наросло.

Мала крону, в міру красиву,
Фотосинтез начебто вдалий.
Дроворубів не шанувала.
Ти став винятком, це важливо.

Наді мною молиться синє,
піді мною –трава.
Листя-листячко-ластовиння,
Я
Жива!

Я жива,
Я жива…

Заростаю з часом корою.
Та слова,

ті слова
час уперто

не гоїть…

17.03.15

 

/ Категорія: Римовані вірші / Відгуків: 0 /
 

Я жінка в майстрових руках ―
Не найдавніший із товарів.
Моєму тілу треба пари,
Бо що за скрипка без смичка?

Як струн, торкнеться.
Ледве мить ―
і спурхне ода насолоді ,
немов метелик, затремтить
у найжаданішій з мелодій.

Пильнує ревно кожен такт,
Не схибити щоб ані рухом.
І скрипка, що стогнала глухо,
Дзвенить надривно: «Так! Так! Так!»

І я звучу. Як ця земля.
Як цвіт. Як світ. Як перші грози.
До скрипки треба скрипаля.
До жінки треба віртуоза.

14.03.15

Той, що зникне у ніч з понеділка на п’ятницю,
від своєї присутності начисто вичистить
дім. Лиш пОдушка пахне його чоловічістю,
тільки лИшиться голос від стін відбиватися,
ніби знак нескінченності прагнучи вічності.

Та, що буде ночами стискати ту подушку,
Та, що днями слізьми дотискатиме подружку
в марафоні свого істеричного відчаю,
хоче пахнути ніччю його чоловічою
у нічому, без нІчого, знічено-голою,
але мусить ховати під подушку голову,
щоб не чути удень і вночі того голосу,
щоб забути, як він посміхається, голиться,
спить, жує, на підлозі із нею кохається…
Пахне подушка, голос на стогін зривається
і болить поміж ребер, і зводить судомою…

В ніч на березень крикнуть ключі: «Він удома!»

Вона мовчки жбурне в нього тими ключами
І на кухню піде, щоб запарити чаю.

ДВІ чашки

13.03.15

А віра балансує на межі,
Натомлена моя еквілібристка.
Скажи чому, хоч щось мені скажи.
Все недосяжне аж занадто близько.

І що життя? Такий собі баланс.

Де хибний рух не конче випадковий.
Скажи чому, скажи хоч для нас.
Лови!
Хоча би вдай, що ловиш.

11.03.15

І нікому ні пухом землі, ані вічної пам’яті.
Героїни релігії вводять в іржаві катетери.
Бог не любить усіх. Але ти не навчилася падати,
Ніби кішка, на лапи. Мабуть, ти таки безхребетна.

По тобі і до тебе мільйони чекатимуть милості,
А тобі не даватимуть спокою війни і сироти.
Із зернини любові не конче любов мусить вирости.
Бог не вірить у тебе? А в кого ТИ зможеш повірити?

03.03.15

Сильний мій чоловіче,
мудрий мій чоловіче,
чуєш, ніч кукуріче?
А за нею, за ніччю
знову дихати нічим
при багатті війни.

Місто зроджує тіні,
місто зраджує тіні,
вороги попідтинню,
вогняну павутину
на твою на дитину,
на мою на дитину.
Нашу,нашу дитину
пеленають вони!

Небо вкотре калічить,
ніч не має обличчя,
страх не має обличчя -
тільки сотні гримас.
Сильний мій чоловіче,
мудрий мій чоловіче,
нам боятися нічим,
страх не знає про нас.

А за нашу дитину,
А за кожну дитину.
Кожну-кожну сльозину,
страх у крихті малій
Ніч вбиватиме тіні,
день вбиватиме тіні,
я вбиватиму тіні,
сильний мій,
мудрий мій.

22.02.15

 «Пісенька про чорні панчохи»
1
У всесвіті див не буває нітрохи,
Зміліла чудес глибина.
Хіба що мереживні чорні панчохи
І трішечки того, що над.

Приспів:
І ахали ахи , і охали охи,
І вечір змивав береги,
А чорні панчохи, о чорні панчохи
Стискали пінцети жаги.
Бажання тремкого звабливі дороги,
Спокуси затриманий вдих.
О чорні панчохи, ах чорні панчохи
І все, що в комплекті до них.

2
Сідлають віки норовливі епохи,
Та тільки немає гарніш
за чорні панчохи, ах чорні панчохи
І крапельку того, що між.

11.02.15

Ми самі собі стали гранатами
І мішенями у бою.
А давай ти про мене дбатимеш,
Доки я тебе ще люблю?
Тліють залишки днів попелищами,
І невже не щемить?
А давай нас не будемо нищити,
Доки ми – це ще ми.
У всепрограшній нашій битві
Словогради ревуть.
А давай ти мене любитимеш
Ще живу…

04.02.15

 

/ Категорія: Римовані вірші / Відгуків: 0 /
 

І якщо він вже тричі в тобі виринав,
Як ти чутимеш всі його імена?
Як ти знатимеш, яка твоя глибина
і як він змінив рельєф твого дна?
Бо якщо є взагалі те дно,
То й воно із ним заодно.

Ти щоразу вихлюпуєш його із тих вод.
Змінюєш зовнішність і пін-код.
Пишеш собі хартію прав-свобод,
Довго не гоїться – що ж, маєш йод,
Маєш кота, істину у вині
І впевненість, що більше ні-ні.

І от тоді, коли біль НІБИТО трохи стих,
Коли ти НАЧЕБТО майже одна із тих,
Хто навчився робити глибокий вдих,
Він напише тобі просте: «Прости!»

І ти чітко це чуєш: шалене «Плюсь!».
Ти кричиш собі: «Ні, я на це не куплюсь!
Учетверте в воду не увійти.
Хай дурепи читають його листи.
А моя сила волі – камінь граніт.»
І, звичайно, відповідаєш: «Привіт,
Як ти?»

***

Ти знімаєш із мене цей день, як бурштиновий шовк.
Я тебе поділю на сліпих поцілунків мільйони.
Ти знімаєш сорочку і сумніви. Ти увійшов
у цю ніч-океан, нескінченно вологу й солону.

І душа, мій крихкий світлячок серед виру стихій,
мерехтить і тремтить, і злітає на гребені хвилі
у долоні твої, і на мить завмирає…В цій силі
стільки трепету, стільки нестримної ніжності в ній.

Мій палкий,
мій жаданий,
мій любий,
п’янкий,
мій терпкий
і нестерпний,
з твоєї руки
я злітаю
в нові
ненадивляні дні,
сяйвом любощів сповнена.
Знаєш чи ні
таємницю
маленьку
тремтливу
мою?
Я твоя…
Я тобі…
Я тебе
ко-
ха-
ю

***

«Все не так, — говорить, — усе не те.
І волосся твоє золоте
Не приносить тобі ані статку,
Ані щастя…
Росте й росте,
Як задумано від початку, -
Попелясте.
І тим попелом всіяна голова
Сподівається на якісь дива?
Не існує чудес, маленька,
Тільки попелу,
Тільки жменька,
Чи забула, бува?

Всі не ті, — говорить, — усі чужаки.
Люди — мертві, стрімкі літаки,
І холодні такі ж, сріблясті.
Але ж кожному є де впасти.
Із небесної, із руки
Щедрим снігом летять напасті.
Та і хто я такий,
Щоб тобі обіцяти щастя?
Що ти знаєш, мала, про щастя?
Божий кий
Забиває мене у лузу.
Я невдаха, мала, я лузер.
Я слабкий.

Все не так, — говорить, — усе не те!»
Я мовчу.
Я слухаю.
Як росте.
Навіть зовсім не золоте,
ні і ні -
зозулясте.
Щось моє і трішечки не моє.
Трошки наше – не вкрасти.
Бог забрав і Бог мені віддає.
Що Я знаю про щастя?
Що в мені

воно Є!

 ***

 Про небо, про тебе, про те,
Що не втримати, не тримати,
Не витримати. Проте…
Нехай тобі вітер мати,
нехай моє щастя – мить,
на довше його й немає.
Не стримуй, нехай тремтить,
Нехай у мені триває.

А сонце змінює потяги.
Міцніше тримайся за поручні.
А протяги «проти» протягом
Століття. А ти, ти не поруч, ні.
А в мене до тебе потяг і
Статевий, і трохи вище.
Та «проти» противні протяги.
Вищать «та ви що!» і свищуть.

Про мене. І промайне
В промові пряме проміння
Твого непростого вміння
Розмінювати мене
На сотні дрібних монет.
А втім, я давно і не
Проти. Не стане тінню
Розхристаний промінець.
І все-таки не кінець.
Ти може і ян,
та інь – Я.

 

/ Категорія: Римовані вірші / Відгуків: 0 /
 

***

Ця душа, як вода, стала льодом від вічного холоду.
Перемерзла на синє шаленою впертою силою.
Я навчилася бути від болю нестримно красивою.
Я навчилася бути від крику німою і гордою.

Але ти. Ти навіщо? Мене відігріти не можна. Ну!
Дивися. Ну що ти накоїв? Я тану так боляче.
Сорок днів і ночей будуть литися зради і розпачі.
І у тому потопі вціліти можливо не кожному.

Небо скресло. Ховайся, ковчега будуй, бий на сполох. А
За те, що на сльози ці права не мала за віком і статусом,
Горобина душа має ще від душі наридатися.
Сорок днів і ночей. А тоді я пришлю тобі голуба.

***

Ця зима доконає митців і запеклих старих гіпертоніків.
Їм зашкалює тиск, душить жаба і зраджує градус терпимості.
А надворі війна, дуже вогко, і тихо гниє економіка.
Страх і паніка лізуть з кутків і формуються в нарости й виразки.

Моє місто обходять десятою стежкою сніг і коханнячко.
А мене не обходить, що скаже про мене середня статистика.
Щось неправильно в світі пішло: чи олію розхлюпала Аннушка,
Чи яке нетримання в людей, що кортить убивати і гризтися.

Грудень злущує шкіру із мене дощем і центральним опаленням.
І центральна нервова система місцями надтрісла, як баночка.
Я така егоїстка й мисткиня: я хочу чогось нереального:
Щоб усі були вдома, щоб нам було добре. І трохи коханнячка.

 

/ Категорія: Римовані вірші / Відгуків: 0 /
 

Не чую – відчуваю:
Ти з порогу
На сантиметри ділиш вогкість тиші.
І я ковтаю подих твій
І здогад,
Що дихати мені щораз частіше.
Що спурхне ніч -
Метелик у нестямі,
Писатимеш несказане у вічі
В листах до тіла. Пальцями, губами…
До біса – визнаю — каліграфічно.

Ти дивишся.
Так глибоко.
Здаюся.
Я програю цю гру.
Заплющую.
Стискаю.
Палких дівчат не заберуть до раю:
Їм не бракує
На землі спокуси.

Любов на слайди множиться у русі,
Пульсує звук у ритмі ошаліло.
Я ві-да-ю,
Я від-да-ю-ся.
Направ своє перо у вірне русло:
Я від-да-ю тобі
Не тільки тіло.

21.12.14

Ніч зі стелі стікає, густа і безбарвна, як патока.
І женуть мене з дому докірливим поглядом спогади.
Я до тебе біжу, я несу пошматовані клаптики
сукні дня і модель недієву світогляду.

Я не стану у тебе питати поради чи істини,
Бо у точці напруги дівча на мільйон розкололося.
Поверни мені спокій, склади мою душу розхристану
У чітку геометрію добре поставленим голосом.

Закріпи її скотчем. Чи джином без тоніка. Байдуже.
Я ніхто, а нікого лікують і welcome на вулицю.
Трохи морфію з губ твоїх. Трохи…Не стримуй. Тримай же. Вже
я для ТЕБЕ ніхто. А таке взагалі не лікується.

Ніч зі стелі стікає, ніяк не стече.
Я до тебе біжу. Я не вибігла ще.

18.12.14.

Я, напевне, колись з’їду з глузду
і жбурлятиму знаками оклику
у червоні милі трамвачики,
ніби чорну магію вуду,
ніби моркву пухнатим зайчикам.
Я кумедною бабцею буду.

І дідусь мій, такий Бандерос весь,
або може просто бандерівець,
в піджаку піде донегальському
підбирати мої знаки оклику
за кохання вічного покликом,
а не тільки заради еросу.
(Хай обзаздряться Валька із Галькою).

Я сміятимуся кокетливо
і дивитимуся закохано,
як у брогах своїх лакованих
він бурчить щось під ніс і охає,
підбираючи знаків плетиво
дуже гідно і переконливо.

Я під руку візьму його лагідно,
процитую йому щось із Вільяма,
не того, що Шекспір, а іншого -
Блейка Вільяма. І скажу йому:
«Я колись тобі тричі зрадила.
А ходімо «Мохіто» вип’ємо?»

Пустотливою буду бабцею,
а дідусь мій недочуватиме.
Він поверне на нашу вулицю.
Засміється: «Яке ти дівчисько ще.
Де поділися мої капці?
Про «Мохіто» мені ж почулося?»

11.12.14

І всі слова не ті,
мов гості не на часі.
Як їм не натякай, -
не йдуть, хоч ти заплач.
І губи вже тремтять
і видих вже почався,
а множиться на нуль
словесний програвач.

Я ж жінка, я ж з усіх
колись можливих логік
обрала крик і плач
як доказ правоти.
А от тепер мовчу,
страшний мені вівторок,
і чорна середа
несказана тремтить.

А як прийде четвер,
ти дуже пильно слухай.
Це я заходжу в дім
самотній і німий.
Я жінка. Я мовчу,
та маю гарні вуха.
Щоб ти в них шепотів,
як любиш голос мій.

10.12.14

«Ділення»

В цьому місті,
У цьому бездумному місті
люди втратили глузд,
а гніздо – літаки.
Хлопців учать ділити
У стовпчик
На 200.
300 ляже в остачу,
А частка в рядки.

08.12.14

 

/ Категорія: Білі вірші / Відгуків: 0 /
 

Мої пальці живуть
у гніздечку твоїх долонь
під затишним крилом пильного погляду.

Ніжність, тепла і вогка, як травнева ніч,
огортає, горне, гортає сторінки наших зустрічей.

Вітер дмухає на білу кульбабку мого волосся,
пасмо на твоїй щоці, ледь торкаєшся подихом,
запускаєш у небо повітряним змієм тихе «кохаю».

День закриває вікна — то ти цілуєш мої очі.
І б’ється серце в теплому пір’ячку щемкого щастя:
Тук
тук
тук
впусти мене
у дім своєї душі,
бо все втрачає зміст,
коли ти випускаєш мої
пальці-ластів’ята у холодний світ.

Хто мав гніздечко під хмарами, не обживе нори.

День закриває фіранки неба,
я згортаюся клубочком
біля твого серця.
нарешті
вдома

ніжність

08.11.14