Зі збірки «Душа епохи «Молодість» (2006)

 

збірки 002

* * *

Дочекаюсь, докохаю, домолюсь,
Дорогій моїй людині
В очі ніжні і єдині,
Як в минуле і майбутнє задивлюсь…

* * *

Ну ось і все, приїхали, тупик .
і всі думки, і все життя до біса.
І я кричу: чи ти до неї звик?
І ти у вічі брешеш: звик, не бійся.
Та ні, не все, пече, немов тавро,
Твоє ім’я у всіх чужих іменах.
Ти просиш: розкажи. Про кого? Про…
Про того, хто неначе є у мене?
О так, звичайно, зараз, почекай
Ну, він такий…такий… Ну досить!
Такий, який вже є і край!
А інше згодом вигадає осінь.
Ну ось і все. Сиджу і жду весну.
І ти чекай. Що я тебе забуду.
Бувай. Добраніч. може і засну,
Як не болітиме твоє тавро у грудях.

* * *

не боюсь повторитися,
дай-но болем струїтися,
дай-но горем упитися,
тільки не заважай.
Я сьогодні нестримана,
Ти мовчи, не свари мене,
Дай побути дитиною,
Дай ступити за край.
* * *

«ТИІЯ»
Колись він скаже: «Ти і я були щасливі,
Були єдині, як сім’я, у спеку й зливи.
Цей час ніколи у житті я не забуду,
Та зараз ми уже не ті, чужі ми люди.»
Убита горем промовчиш, німа навіки.
І ти захочеш лиш хутчіш за чоловіком
Закрити двері і вікно і навіть серце,
Ще так недавно (чи давно?), здавалось, все це
навіки разом «тиія», ти особлива.
А хто тепер твоя сім’я? Лиш спека й зливи…

* * *

просто горем до краю
просто болем по вінця
я тебе так кохаю
і благаю: подінься!
Вітром
Птахом
хуртовиною
відлети
я твоєю буду єдиною
тільки ти…
снігом
листям
сподіваннями
відійди
я твоєю буду останньою
тільки ти…
просто горем до краю
і по вінця отрути.
Я тебе так благаю:
Щезни
Зникни
Дай забути…

* * *

Сиджу в парку на лавочці,
Милуюсь літом бабиним,
А теплий вітер бавиться
Волоссям, як кульбабою.
І навіть думка плавиться
Від ніжності нежданої.
Ой осене-ласкавице,
Намрій мені коханого.
Такого, щоб як квіточка.
Щоб став для мене втіхою.
Ой літо-бабилітечко,
Як скоро вже завіхолить!
Як скоро вже захочеться
Тепла душі засніженій,
Ой осене-пророчице,
Привій до мене ніжного.
Бо хто зігріє рученьки
Зимою бідній дівчині?
Прийшла ти як розлучниця,
Піди любов’ю вінчана.

* * *

А може, я того не варта.
що взяв собі ти за мету?
Чи для мисливського азарту
За мною бігаєш? Ату!
Що вже приманок, що капканів!
Аби затравленим був звір.
А я на подиху останнім
Прошепочу тобі: не вір.
Не заспокойся, надто рано,
Я не твоя, облиш цей спорт.
Та все нові й нові капкани,
Та все Ату! Та знов Апорт!
А може, ти того не вартий!
І я тобі не по зубам?
І зовсім не задля азарту
Як здобич, серця не віддам.

* * *

Віднині маю бути мужньою,
Свічею в бурю невгасимою,
Моя любов тепер одружена.
Віднині маю бути сильною.
Чи ще любов? Скоріше спогади.
Скоріше бідну душу—наголо.
За бороду схопила Бога ти?
Нахаб не вибачають янголи.
Віднині тишу обираю я ,
Віднині стану обережною.
Була любов моя безкраєю,
Та і її таки обмежили
Віднині і на віки вічнії…
І що робитиму з свободою?
Завила б на любов скалічену,
Але ж віднині…стала гордою!

* * *

І світ закрив свої широкі вікна
І все за ним, йому, лише для нього
Любов сліпа, вона до всього звикне,
Все витерпить заради свого бога.
Скоріше ідола, що вимагає жертви,
диявола, що відбирає душу.
Любов сліпа, все вибачить, все стерпить,
Моя любов, я ж їй коритись мушу.
Та більше не витримую, не можу,
Крутитися лиш по його орбіті,
Любов сліпа, і це її тривожить
Мій бунт, моя відмова від молитви.
Закриті вікна розіб’ю на скельця,
Дихнути глибоко, і в очі—більше неба.
Нехай любов сліпою зостається,
Мені такого бога вже не треба.

* * *

Аеропорт. Юрба, пости,
То митні, потім прикордонні.
Нудьга і втома. Раптом—ти,
Безмежний світ в одній долоні.
Летіли в вирій літаки,
в комфортні гнізда метрополій,
а ти, непроханий, п’янкий,
стояв, всміхаючись, як доля.
Що в нас було? Секунд із сім,
Твій погляд—кулеметне дуло.
Ми заховались по таксі,
Ми врятувались, ми забули.
Минає місяць, термінал
Стрічає гамором і сріблом
Не знаю, хто що врятував,
Життя здається непотрібним.

* * *

А таки буває! Так буває!
Що людина раптом завмирає!
Раптом, перед іншою людиною!
Випадкова зустріч стала дивною.
А таки буває, що на вулиці
Двоє просто так не розминулися,
І душа в душі замилувалася,
Диво є, звичайне диво сталося.
А таки було, я не вигадую,
Що дівоча мрія стала правдою.
Серце б’ється, ніби кінь підковами.
Випадкова зустріч, виняткова!

* * *

Таке багате почуття,
а знову сил мені забракло.
Чого від мене хочуть? Я
так мало схожа на Геракла.
Я ще налякана і слабка,
Я ще хитаюся на вітрі.
А тут любов та ще й така,
Яку прийняти треба вміти.
Як втрапив цей заморський звір
В такі беззахисні долоньки?
В роду моєму, ти повір,
Ще не водились амазонки.
Аж раптом— пристрасть, боротьба,
І спокою—ані на жменю.
Я не зумію. Ну хіба…
В роду траплялись навіжені.

* * *

Стара, як світ, до жаху банальна
Моя ситуація:
Чекаю дзвінка, телефон безжально
Мовчить. Має рацію.
Може й не варто про тебе думати,
Зайвий клопіт.
Про очі, про усміх, ходу, а ти
Подзвониш, потім.
Зовсім не треба так гірко мучитись,
Зайві вірші.
Кохання завжди відсталий учень, і ти
Подзвониш, пізніше.

* * *

…Я думаю про Вас, я знаю, що Ви є,
Моя душа й від того вже світає.
Ліна Костенко

Знаю: ти прокинешся о восьмій,
В п’ятій ти повернешся з роботи.
Знаю: ти не любиш пізню осінь,
Це взаємно. Ще я знаю, хто ти.
Пам’ятаю: дощ не йде, а плаче.
А іще ти віртуоз-музика.
Що смієшся зовсім по-дитячому
Щиро, пам’ятаю, аж до крику.
Вірю: ти не зважишся на зраду,
Що у всьому завжди знаєш міру.
Що не любиш сік і автостради,
Що мене ще пам’ятаєш, вірю.
Знаєш, що прокинусь о десятій,
Смажитиму тост в приправі карі,
що не вмію пити і мовчати,
І з тобою жити не у парі…

* * *

о ні, мені не страшно,
ну, трохи боязко.
Снігів понамітало,
Аж вище поясу.
Дощів поналивало
по самі кісточки,
Мене чомусь назвали
“моя невісточко”.
Цвітуть сади на вулиці,
Тюльпан за хатою.
Коли я схаменулася
Чужа й засватана?

* * *

Така собі біда—я молода.
Така собі чума—я не сама.
А втім, він так схотів.
А я і поготів.
І він же не один.
Він по росі ходив,
Збиваючи зірки.
Чи ж варто навпаки—
Удвох і назавжди?
Дві долі, дві біди.
Так то ж були лиш сни,
Дивніше, ніж вони
Не бачити повік,
Він іскрами з повік
Палив мене дотла.
Ні, ні, я б не змогла
З ним бути наяву,
Я з ним у снах живу.
Бо все-таки гарніш,
Коли вдаєш, що спиш…

* * *

не лякай мене й не бійся,
бо я хвиля, а ти вітер.
Заспівай для мене пісню,
А я ляжу відпочити.
Не чекай і не барися,
Бо я зірка, а ти вечір,
Кинь тумани білобрисі
Хусткою мені на плечі.
Я ромашкою в покоси,
Ти у сни мої грозою,
Розтріпаєш мої коси,
А я сміхом заспокою.
Ти і я – це тиша й пісня,
Несумісні й неподільні.
Не лякай мене й не бійся,
Ми удвох, а значить, вільні.

* * *

Хочеш, стану піснею на вустах твоїх?
Щоб ніколи голос мій у тобі не стих.
Пригорнусь до серденька ще єдиний раз,
Щоб ніколи вогник мій у тобі не згас.
Стану теплим поглядом з-під твоїх повік,
Щоб ніколи спогад мій у тобі не зник.
Як назавжди з сонечком небо голубе,
так навік зостануся часткою тебе!

* * *

Не тримай мене більше в долонях,
Не тримай, не тримай.
Годі вже, я набувся в полоні,
Годі вже, годі вже…
“Океан Ельзи”

Іще одна із тисяч помилок,
Ще вчора ти ридала через неї.
Сьогодні мовчки серце на замок,
Ця вада не завжди була твоєю.
Іще одна із сотень тисяч мрій
Ніколи не обернеться на дійсність,
А ти мовчиш і погляд твій німий,
Раніше все це вилилося б в пісню.
Так що це? Мудрість чи звичайний страх?
Моральна смерть чи до грози затишшя?
Мовчиш. А хтось тобі на небесах
Нові пісні нового щастя пише.

* * *
Так далеко ти,
Так прийди ж хоч сном.
Теплим дощиком
За моїм вікном,
Тихим місяцем
Понад хатою,
Диво-хмаркою
Волохатою.
Обійму тебе
Хоч уявою,
Сон-дрімотою
Мрійно-млявою.
Ясно-зіркою
Шлях мій освіти,
Щоб відчула я,
як кохаєш ти!

* * *
Ти поїдеш на два дні…
Як я житиму без тебе?
Осінь золоті вогні
Розсипатиме під небом,
Розлетяться літаки
В чужоземні термінали,
Все завжди було таким,
але я тебе не знала.
Я гублюсь в очах п’янких,
Чи то карих, чи зелених.
П’ю любов із вуст твоїх,
Але спрага невтоленна.
Якщо ці розлучні дні
Впали карою із неба,
Чи ж поясниш ти мені,
Як же я жила без тебе?

* * *

смс
1
Зоряними нитками місяць ніч снує.
Як ти? Натомилося, сонечко моє?
Хай яскраво-лагідні сни прийдуть в твій дім,
Дотик губ моїх на чолі твоїм.
Зачарую поглядом, обійму теплом,
Доки знову сонечко зійде за вікном.

2
осінній ранок заграє,
дарує різнобарвні квіти.
Ну як же, сонечко моє,
Тебе я можу не любити?

3
Життя тобою повне
По вінця, аж до краю.
Безмежно, невимовно
Люблю тебе, кохаю.
Думки всі до одної
Твої малюють очі.
Я дихати з тобою
В одному ритмі хочу.
І нетривку розлуку
Так важко пережити,
Твої б відчути руки,
Твій погляд би зловити.
Природно і безмежно
Я вся тобі належу.

4
Люблю. Люблю тебе до крику.
Неправда, що любов – це мить.
Її, таку п’янку й велику
Нічим ніколи не спинить.
Тобі, коханий, милий, рідний
Безмежне небо нахилю.
Ти, тільки ти мені потрібний.
Твоя і більше нічия, люблю!

5
Я хочу бути з тобою.
Чуєш, твоєю бути!
Бо люди назвали любов’ю
Цю суміш меду й отрути.
Бо серце б’ється, аж важко
Без тебе навіть дихнути.
Бо вільна раніше пташка
Сама добровільно – в пута.
Не дам за мене рішати,
За мене робити вибір.
Ти щастя моє пухнате
Єдиний мені потрібний.

6
Ти прийшов – і душа народилась на світ,
І без тебе прожити вже важко й хвилину,
І любов розцвіла, як сади навесні,
І у небо злетіла ключем журавлиним.
Я кохаю тебе і за тебе молюсь,
Бо такі почуття повторити не можна.
Бо лиш в очі глибокі твої подивлюсь –
І заходиться серце так ніжно й тривожно.
Я належу тобі, я навіки твоя,
Ти для мене єдиний коханий і милий,
Ти прийшов – і з-під ніг покотилась земля.
Але я не упала: ти дав мені крила.

7
Так чекаю тебе, так люблю твою посмішку, очі.
Так в обійми твої, як у ніжність саму, загорнутися хочу.
І живу, ледве стримую серце шалене.
Я твоя, ти повітря і сонце для мене.
Ти у кожному погляді, думці, надії.
Я без тебе не хочу, не буду, не вмію.

8
Коханий мій, без тебе ніч самотня,
Так хочеться в очей твоїх безодню
Пірнути і лишитися довіку
З коханим, другом, сином, чоловіком.
Так хочу твій відчути поцілунок.
Знайти в твоїх обіймах порятунок
Від всього горя, холоду і зла.
Коханий, я до тебе не жила –
Я виживала, я не знала дива,
Самотнім вовком я на місяць вила.
А ти приніс кохання і надію,
Твоя навік, інакше я не вмію.

9
Люблю до безтями, до болю у грудях.
І вічно тобою я марити буду.
Так легко й природно ти став моїм світом.
З тобою так просто, так тепло і світло.
Так скоро ти станеш моїм чоловіком.
Я хочу твоєю лишитись довіку.
Люблю тебе палко у щасті і горі,
Спасибі, коханий, за те, що ти поряд.

10
Ти ніжність і тепло,
Ти перший промінь сонця,
Ти все, чому радію, чим живу.
Ти вічність у моїй малій долонці.
Найкращий сон, що сниться наяву.
Люблю тебе так просто і безмежно.
Тобою хочу дихати й цвісти.
Вся до останку лиш тобі належу,
Бо не буває двох таких, як ти.

* * *

Машини, люди, герб із прапором,
Службовці в грізній інкрустації,
Навіщо поселились янголи
У вікнах держадміністрації?
Прозорі вікна аж виблискують,
А надто темно у приміщенні.
Сьогодні тут літала блискавка,
Сьогодні тут когось вже знищено.
Вібрує підвіконня криками,
Скло чи надія щойно тріснула?
Очима розпачу великими
Дивились в шибку віра й істина.
Каштани тішаться зневагою,
Фонтани душаться в прострації,
Сьогодні знову плачуть янголи
У вікнах держадміністрації…

* * *

Люлі-люлі, налетіли гулі.
Стали колихати.
Я не хочу спати!
Сіли на воротях:
Спи, бо сон-дрімота
Вже стоїть над ліжком,
Ходить тишком-нишком
По твоїй кімнаті
Котик волохатий.
Я не можу спати!
Я боюсь лягати!
То не сон-дрімота,
То бабай пихатий!
То не люлі-гулі—
Відьмочки-моргулі!
На дитину дрімота.
Проженіть того кота!
Він лихий, його боюся,
Захисти мене, матусю!
Йдуть роки, а ми так само
Кличемо у скруті: Мамо!

* * *

Думка розлученого біля РАГСу

А люди дістають обручки,
Стискають ніжно білі ручки,
І золотий вогонь кружальця
Вдягають на тендітні пальці.
І наречена сніжно-біла
Здається янголом безкрилим.
Ніхто й не думає, як часто
На цьому й вичерпано щастя…

* * *

Хіба життя? Якийсь калейдоскоп:
Хвороби-лекції-романи.
Закрутиться,
закрутишся,
оп!
Все вже ніби й не так погано.
Звикаєш до комплексу меншовартості,
Звикаєш до роботи не за фахом,
Зубриш нарахування митної вартості…
Як трусоне!
Калейдоскоп на друзки! Одним махом!
Сидиш над скельцями кольоровими.
А що було в житті справжнього?
За романами-лекціями-хворобами
Не помітила душу ображену?
Сидиш і думаєш:
А що так трусонуло?
Чи це вже старість сліпить прозрінням?
Ані майбутнього, ані минулого.
Одне велике теперішнє:
Потрясіння!

* * *

Зима захворіла
на нежить.
Розмазала
Свій бридкий слиз
По всіх тротуарах.
І люди сковзаються,
Падають.
Такі незграби.
Такі несвідомі.
А я оправлю той слиз
І бруд
У срібне мереживо думок.
Видам збірку.
Стану членом СПУ.
І моя мати
Буде соромитися.
Бо її донька
Пише
Непотріб.
А предки були козаками.
І боролися,
І співали про волю
Просто і щиро…

* * *

А я теж була помаранчева.
Кричала, що нас не подолати.
Знала, що треба все переінакшити,
Пишалася, що нас так багато.

Моя країна, народ, ми все змінимо.
Ні — зекам за кермом держави!
Гордість, народжена Україною,
Об’єднала на діло, на праве!

Ми зробили свою революцію.
Тільки дивно: вже час би й діяти,
А ми ще носимо рев-атрибуції
І хвалимося рев-подіями.

Чи не пропустимо шанс, відстояний нами?
Момент ще не втрачено, час ще є.
Щоб не стала Україна схожа на ФК «Динамо»—
Гарно починає, невчасно розслабляється, зрештою
Програє.

* * *

Поле й небо, багато неба!
Як же мало для щастя треба!
Вечоровий туман над ставом
І птахів переспів ласкавий.
Трави й квіти, тендітні квіти
Кличуть, просять, шепочуть: жити!
Пряний вітер в духмянім полі
Знає, як це – жити на волі.
І свобода п’янить, бентежить,
Весь цей світ лиш мені належить,
Бо для щастя так мало треба:
В душу неба, побільше неба!

* * *

Світе мій, всесвіте!
Сонце моє пресвяте!
Стану твоєю пташкою,
Злечу понад полями
І заспіваю тобі пісню,
Найпрекраснішу з пісень,
Бо ти вартий любові.
Земле моя пречиста,
Зіронька промениста!
Стану твоєю травинкою,
Заколишуся, захвилююся
В ритм твого дихання,
Зашепочу тобі хвалу,
Бо ти заслуговуєш щирості.
Небо моє безмежне,
Серце беззастережне,
Стану вітром твоїм юним,
Нестримним, нестриманим,
І донесу до найдальших закутків
Запах своєї вітчизни,
П’янкий і з гірчинкою,
Бо так пахне безсмертя…