Зі збірки «Дівчина з дорослими очима» (2005)

 

збірки 001

«Пан Коцький»

М’якенької глини
У руки людини
Зірвався кавалок тепла.
Весь пал парубоцький—
І ось є Пан Коцький,
Це пісня німа ожила.
Стоїть і хитрує:
Он майстер мудрує,
Хай зліпить мені ковбасу.
Від голоду ж вмру я
Й ніхто не почує
Казки, що я дітям несу.
Шмат шинки на вечір—
Й гайда до малечі.
* * *

«Сирота»

Вчора мама кинула
віником в кота.
А сьогодні гримнуло
В хаті : «сирота».
То, бувало, лається,
Плаче чи бурчить.
А тепер всміхається.
І мовчить, мовчить…
Ой, дарма ти котику
Віником дала,
То моя роботонька,
Матінко, була.
Важче чашку склеїти,
Ніж її розбить.
А ще важче матінку,
Маму розбудить.
Мамо, що б не снилося,
Розімкни вуста.
Впало і розбилося
Серце: сирота.

* * *

Дівчинка з дорослими очима
Розгубилася в моїх руках.
І суворе «ні», яке завчила,
Несміливо шепотіло «так».
Поглядом дорослої дитини
Докоряла і водночас ні.
У вогні солодкої провини
Довіряла сни свої мені.
А коли вплітала сміх у сльози,
Здогадавшись, я на мить застиг:
Янгол по-дитячому серйозний
Заблудився у руках моїх.

* * *

Не на тій дорозі
Виросла верба.
Що тепер небозі?
Плакати хіба?
Я її садила
На утіху й сміх.
Щоб вона просила
Гостей на поріг.
Гості відреклися:
Друзі й вороги.
Жовте вербне листя
Плаче навкруги.
І ніхто не в змозі
Вберегти від зла.
Не по тій дорозі,
Видно, я пішла…

* * *

Три слова в трубку—
Крик про допомогу.
Три вистріли на смерть,
Три свічки Богу.
«За здравіє»—коліна на підлогу,
і сльози в небо: «Боже, захисти».
І що тепер проблеми і образи?
Таким нікчемним стало все відразу
В передчутті страшної пустоти.
Три слова—плач,
Дитячий страх.
Пробач, пробач!
І смерть в очах.
«За здравіє», коханий мій.
Живи, не треба «за впокій».
Нехай не бути разом нам,
Лише живи, я все віддам.
За усміх твій, за тихий сміх,
Щоб ти дітей ростити міг.
Хай не зі мною, не моїх,
Аби лиш жив, аби лиш міг.
Три постріли, жорстоко так.
І всі три в серце: «В мене рак».

* * *

Як розказати кольорові сни?
Як описати чорно-білим людям?
А спробуй їм веселку поясни,
Похмурим егоїстам і занудам.
Пустила б я жар-птицю із душі,
Але ж від неї й пір’я не залишать.
Обпатрають і пустять на борщі.
І трохи солі, щоб було смачніше.
Як заспівати пісню солов’я
Тим, хто навчився совісті не чути?
Шкода, що їм ніколи не збагнути,
За ким сумує вранішня зоря.
Глухі, сліпі, жорстокі на язик.
Не мріють, не дарують сни і квіти.
А жити ж треба з ними й поміж них,
Не бачити, не чути, не любити.
Я так не можу!

* * *

Не така, як інші.
Не така, як всі.
Знай, римує вірші
В місячній росі.
Ввечері тікає
В інший вимір свій.
А удень вражає
Впертістю з-під вій.
До плачу наївна,
І така складна.
То щаслива дивно,
То в сльозах сумна.
Та завжди самотня,
В натовпі одна.
Відчаю безодня
Душу розтина.
А проте не вічно
Сум в очах сіяв.
Хто ж струну трагічну
В серці обірвав?
І для кого вірші?
Ким сльоза бринить?
Не така, як інші.
А чому—мовчить.

* * *

Літо. Вечір. Він. Вона.
Солов’ї і лози.
Срібна місячна струна,
Вплетена у коси.
Рух повік, очей зірки
Спалахнули любо.
Присмак ніжності п’янкий
Подарують губи.
Діамантом сяє став,
Тче туман примару.
Де, коли і хто кохав
Дужче за цю пару?
Покотилася луна—
Десь гуляють грози.
Десь… а тут—Він і Вона,
Солов’ї і лози.

* * *

Як нелегко все ж бути жінкою…
І коханою, і дружиною,
Неповторною і єдиною,
І крутитися всюди бджілкою.
Треба вміти все: стати мрією,
Рятівним вогнем і надією,
То служницею і рабинею,
То царицею і богинею.
Чи жаринкою, чи сніжинкою.
Важко й радісно бути жінкою.

* * *

Знов спідничка міні,
Шпички-каблучки.
Оченята сині,
Коси-світлячки.
Пурхнуло дівчатко
З хати у садок.
Нене моя, татку!
Скільки ж тут квіток!
З двору—й світ за очі
Вилетіла вмить.
І тепер до ночі
Вже батьки не ждіть.
Мати стрепенулась:
«А була ж сумна».
Просто повернулась
Лагідна весна.

* * *

Твої очі кольору смутку
Із краплинкою щастя на дні.
В днів вінок вплели незабудку,
Снів букет залишили мені.
Хай співають волошки в житі,
Хай розкажуть всім солов’ї,
Як люблю я єдині в світі,
Неповторні очі твої.

* * *

Бігли босі, бігли ноги
Через дні й літа.
Через кладки і дороги,
Бур’яни й жита.
Через райдуги й калюжі,
Зливи й солов’я
Поверталась небайдужа
Молодість моя.
Ті маленькі, ті невтомні
Ноги-ластівки…
Пролітали невгамовні
Миті і роки.
То дитинство поспішало,
Щоб мене зустріть.
І дзвеніло,
І кричало,
І плило в блакить.
І спізнилось…Незбагненно
Зникло у віках.
І пекли мені шалено
Туфлі на ногах.

* * *

Кохана, це не сивина,
Це срібло у косі.
Ну що поробиш—час мина.
Йому підвладні всі.
А ти, ти вічно молода,
Мов знаєш таїну.
Цілюща юності вода
Продовжує весну.
Ти не журись, що йдуть літа,—
Нема у тім біди.
Моя любов не відліта,
Вона твоя завжди.
Все, все люблю: і крила вій,
І очі голубі.
Повір: останній подих свій
Я присвячу тобі.

* * *

Це ще зима. Та перший пролісок
Зухвало вибився на світ.
І горобці пустились колесом,
І річка розірвала лід.
Ще буде холод, з снігом, кригою,
Затрима віхола весну.
Та зараз все живе відлигою,
Все прокидається від сну.
Ще завірюха розгуляється,
І небо заснує імла.
Та, доки пролісок всміхається,
Весь світ святкує день тепла.

* * *

Все є на світі,
Нема—півбіди,
Є напівквіти, напівсади.
Напівстраждання
І напівсміх,
Напівкохання
І напівгріх.
Ми напівраді
Напівпочуттям.
Нема напівзради,
Напівжиття.

* * *

Із болю народився крик,
його я чула, мов в тумані,
а лікар, що до всього звик,
сказав: “Вітаю з сином, пані!”
І світ поплив, і біль минав,
А на руках МОЯ дитина,
Мабуть, і Бог того не знав,
Як я тебе чекала, сину.
Для тебе небо нахилю,
Й того, здається, небагато.
Люблю, Люблю, Люблю, Люблю.
А ти, ну дійсно, справжній тато.
Он він стоїть, не стримав сліз.
А за плечима—янголята.
Дивись, коханий любий тату:
Лелека сонце нам приніс.

* * *

Нічого вже не боюсь,
Нічого не поверну,
До тебе, Боже, молюсь.
Тебе, як можу, кляну.
Тобі потрібна війна?
Скажи: навіщо вона?
Подайте Богу вина,
Напитись крові сповна.
Тобі потрібні плачі?
Відповідай, не мовчи!
У батьків череп вночі
Дитячих сліз наточи.
Із автоматних стрічок
Сплету для тебе вінок,
А ще візьми літачок,
Що вбив моїх діточок.
Три трупи—моя сім’я,
Чому жива й досі я?
Оце обіцяний рай?
Так Боже? Чорт забирай!

* * *

“Безсоння”
В мене гість—безсоння,
Міліонний слон
Впав на підвіконня,
Слон, але не сон.
Тут вже ціле стадо,
Закипає злість,
Вперше я не рада,
Що у мене гість.
Міліон сто п’ятий
У кватирку вліз.
Любі слоненята
Доведуть до сліз.
Два мільйони злості
Виганяли гостя,
Бігали по хаті,
Гамірні, вухаті,
Тупали, гупали,
Гахкали, бахкали,
В хаті дикий гамір,
Догори ногами
Все перевернули.
А що я? Я заснула…

* * *

“Вдова”
Він помер. Я жива.
Склом по серцю—вдова.

Я ночами не сплю,
Кажуть всі: “Бідолашна”.
Кожен шерех ловлю,
Як одній жити страшно!
З крана в кухні—потік,
І труба протікає.
Доки жив чоловік,
Не текла. Був—немає.
Граю в карти з котом,
Програє: піддається,
Мурка, водить хвостом.
Я не плачу: вдається.
Уві сні знов мене
Мій коханий зігріє,
Не вдова я, я не…
Я без нього не вмію.

Ніч на день поверта.
Не вдова—сирота…

* * *

“Гордість”
Гордість—це не гріх, а сила,
Це від предків—у крові,
З діда-прадіда кипіла
В серці, а не в голові.
Моя гордість козаками
Гартувалась у боях,
Не під крильцями у мами—
Шліфувалася мечами,
А гострилась на вітрах.
Захищала Батьківщину
І жита просторих нив.
Не один за неї згинув,
Не один ліг під калину,
Але жоден не зганьбив.
Отака козача вдача.
Так, я горда, а тому
Не зломлюся, не заплачу,
Вище очі підніму!

* * *

важко не завити на місяць
з душею вовка,

легко розгубитись у місті,
і в скоромовках,

над асфальтом гамір туманом: жорстокі люди.
тут мені до крику погано
було і буде.

як повітря груди здавило,
брудне й гаряче.

я біжу до лісу щосили,
біжу і плачу.

в місті вовку вижити треба,
і хто в тім винен,
що у полі так пахне небом,
а тут бензином?

* * *

Мадемуазель співає блюз
І їздить в лімузині.
Та блюз у шовку ніжних блуз
Виходить надто зимнім.
Вкладає душу всю в слова,
І так надривно тужить,
А все нещирим повіва
Байдужим дуже-дуже.
А дівчинка, служниця муз
В брудному міні-барі,
Так мріє заспівати блюз
З мадемуазель у парі.
У голос душу віддає,
Не знають очі сині,
Що більше блюзу в них, ніж є
У тої, в лімузині.

* * *

Це не казка, це не фільм, це солоний, тихий біль.
Це зловісно-золота осінь з волошковим небом,
Неминуча самота…так комусь, напевно, треба.
Як з картинки, жовтий день—вихідних п’янке проміння.
Сотні, тисячі людей сміхом дихають осіннім.
Сотні, тисячі, мільйон. Одного не вистачає…
Осінь, щоб зігнати сон, наварила з листя чаю.
Дощ духмяний, ніби сни, просто з голубого неба.
Хто, крім тебе? Поясни!
Розкажи, ну як без тебе?
Як забути вогняні
Очі, до безумства милі?
Як я поясню весні
Лист осінній на могилі?

* * *

Ще попереду так багато,
А й позаду протяжна тінь.
Де та мить? Де те перше свято?
Де останнє з майбутніх видінь?
То здавалось: не час, не варто,
Все попереду, не пора.
А тепер де набрати гарту
Аби встояти на вітрах?
Для вагань закоротка доля,
Обирай ідеал, мету.
Хоч доріг у житті доволі,
Та якщо вже став не на ту,
Зробиш крок—вороття не буде,
А не зробиш, вже й не підеш,
І болітимуть іншим людям
На шляху тому терни, але ж
Через терни їм зорі засвітять,
А тобі—бур’янів хвости.
Є у кожного шлях на світі,
Тільки треба його знайти.

* * *
Все колись було так легко,
Немовлят носив лелека,
Подарунки—Новий рік.
Все колись було так просто,
Три на тридцять—дев’яносто,
Синє небо, білий сніг.
А колись все стало складно,
По-дорослому нещадно,
Так безглуздо і не в лад,
Дід Мороз із п’яним носом,
Сніг із мідним купоросом,
Три на тридцять—п’ятдесят.
Так давно було все просто,
Заберіть мене назад.

* * *

А небо крізь грати
До відчаю синє.
Я хочу літати,
Бо ж крила орлині.
Як кличе блакить
У похмуру клітинку…
Прошу: відпустіть!
Хоч на мить, на хвилинку.
Щоб сонце у вічі, щоб вітер під крила,
Вдихнути повітря надривно, сп’яніло.
Я мрію, я хочу, я буду літати!
Так б’ється за гратами серце крилате.

* * *

“Києву”
Життя летить, а ти рахуєш весни,
І забуваєш, скільки їх було.
Дніпро закутий вкотре вже воскресне,
Каштановим вінком вбере чоло.
І змиють перші неслухняні грози
Церков заплаканих гіркий туман.
Ти заспіваєш гамірним Узвозом
І посміхнеться квітами Майдан.
Рахуєш весни, лік цей перервати
Не зміг вогонь, ні грім, ні людолов,
І лине в небо сміхом немовляти
Твоя надія і твоя любов.

* * *
Ти міцно спиш, ще надто рано,
Ще сонно ніжиться столиця,
Дрімають стомлені фонтани.
Чому ж тоді мені не спиться?
Я рахувала слоненята,
Коли з’явилась дивна жінка,
Прийшла, щоб просто запитати,
Чому немає їй спочинку:
“Все не дають мені поспати:
то бомби, то прокляті міни,
учора підпалили хату,
сьогодні вистрілили в спину.
Немає сили, клята втома,
А страшно й прилягти, та й ніде.
Не повернувся син додому,
Боюсь проспати, як він прийде…
Не знаєш: скоро це скінчиться?
Я так вже хочу відпочити…”
Ще сонно ніжиться столиця,
Ще топчуть слоненята квіти,
Ще десь горить самотня хата.
Лежу і плачу, чи ж скінчиться?
Не спиться. Як їй це сказати?

* * *

Забутий подих, погляд, жест,
Так просто викинутий аркуш
Моєї пісні. Анапест?
Ні. Дикий ямб, життя не вартий.
Забуте слово, тембр, свист,
Що з ним зітхнула. надірвалась,
Зламалась, витратила хист.
До біса! Цього ще замало.
Неперечитаний рядок
вже на губах навік закутий,
А “через терни— до зірок”
Не варте ніжної отрути.
Горять надії, як снопи.
Таке життя. Завжди. Терпи.

* * *

“Розлучення”

Ще ніби вчора криком “Гірко”
дзвеніла урочиста зала,
ще ніби вчора з неба зірку
сама любов для них дістала,
і діти їхні ніби вчора
казки на сон читали хором,
і пахло з кухні пиріжками,
і ще сміялись тато й мама,
і їздила ловити рибу
уся сім’я. Ще вчора. Ніби.

* * *

Жаданий вечір. Тихо-тихо.
Я не піду будити лихо,
Нехай поспить. Як у раю,
Лежу і теплий спокій п’ю.
І мрії неквапом, пливуть,
І байдуже, у чому суть,
А що вторинне, все одно.
Не треба танців чи кіно.
Хай все залишиться легким.
Блаженний спокій. І думки.
О зупинись, чарівна мить!
А лихо? Хай собі поспить.

* * *
Дай до тебе пригорнуся,
Добре, що ти є матусю,
І що є оце плече,
ніжне, тепле і надійне,
І що кров твоя тече
У мені так неспокійно,
Справжня незрадлива кров;
Що в мені твоя любов,
Що у дзеркалі мені
Посміхаються завжди
Очі мамині ясні
Порятунком від біди.
Дай до тебе пригорнуся,
Мила, лагідна матуся.
Як же добре, що ти є
І оце тепло твоє.

* * *
«День другого народження»

І раптом ти почуєш крик—
Крик другого народження.
Дорослий сильний чоловік
Побачив шлях неходжений.
Згадалося й забракло слів:
Ця стежка вже стелилася
До ніг, а він так походив,
Що й сліду не лишилося.
І хліб у нього був легкий,
І все занадто спрощено.
А вже й за полудень роки,
А вже життя до осені.
І мабуть запізнився крик,
прозріння і відродження.
Ридає сильний чоловік
в день другого народження.

* * *
Де добрі привиди зими
Застигли в шибці срібно-синій,
Де комин кашляє й димить,
Де в стрісі гнізда горобині,
Живе старенький домовик,
Маленький, сивий, дородатий,
Охороняє з року в рік
Тепло і затишок у хаті.
Його не кличуть дідусем,
Йому не пропонують чаю,
Ніхто цукерок не несе,
Ніхто-ніхто не помічає,
Як він навшпиньках підійде
І, посміхаючись у вуса,
Малятам добрі сни пряде,
Співає казочку бабусі.
Як проганяє за поріг
Біду, турботи і образи,
Як підмітає пил доріг
І оживляє квіти в вазі.
Йому не треба похвала,
Бажати більшого не гоже:
Аби лиш в спокої жила
Сім’я, а він їй допоможе.
За роком пролітає рік,
Але йому на час начхати.
Охороняє домовик
Тепло і затишок у хаті.

* * *
Ось життя—замішаний на болі
і сльозами солений пиріг,
трохи підсолоджений любов’ю,
як родзинку—первородний гріх.
Для начинки—радощі й образи,
Щоб підходив добре—дрібку мрій,
Лестощами змащений одразу—
Це для блиску. А тепер—мерщій:
Розпалити пристрасті й розлуки,
Ревнощів підкинути з долонь.
А тоді пиріг дбайливі руки
Покладуть в самісінький вогонь.
І гори! Печися до скоринки,
до рум’яних запашних боків.
Все життя—це спроба не згоріти
Через рух дбайливої руки.

* * *

Ось і все. Ти більше не дитина.
Та не плач, то не твоя провина.
Просто досі не вдалось ні разу
Зупинити людям стрілку часу.

Ось і все. Ти у життя доросле
Непомітно увійшла і просто
Наче рима в досконалі вірші
Та тепер все стане зовсім іншим.

Ось і все. Не завжди буде з медом.
Та тримайся впевнено і твердо
Бо одне життя дається людям
Над помилками робіт не буде

Ось і все. Ти знаєш те, що треба
Тож даруй любов і зорі з неба
Щоб не шкодувала ти ні разу
Що не зупинити стрілку часу.

* * *

«Хулігани»

віддавайте, тітко, гроші,
ми сьогодні нехороші,
ми сьогодні ой погані,
справжні, тьотю, хулігани
як немає? Ані трошки?
Тьотю, та віддайте ж гроші.
Ну хоч золото чи срібло.
Нам сьогодні так потрібно.
Тьотю, будете ви биті,
Ми ж не хтось там, ми бандити.
Ні копійки у кишені?
Ох же, тьотю, ви й злиденні!
От ми, брате, й безробітні:
Люди стали надто бідні.
Тьотю, ну заради Бога,
Нате гривню на дорогу.
Як в такій країні жити?
Ніяк, брате, заробити.
Ну, щоб зовсім не пропасти
Підемо напевно красти.
Хоч яку, а все ж роботу
Може й ви і з нами, тьотю?

* * *

Прийшов він зрадою подружньою,
А я прогнати не подужала…

Спокійно спить. Невже й не мучиться?
А як мені? Хто я ? розлучниця?!
Коханка. Як у тім зізнатися?
Не від «кохати», від «кохатися».
Я б відкохала, відкохалася.
Не варто, стільки шуму і галасу.
Не треба тих докорів, осуду,
Немов ходжу я голо-босою.
Але ж запав у душу намертво,
Та так, що я за ним — без пам’яті.
І стала ніч мені темнішою,
А я ж просила долі іншої…
За що живу з тяжкою раною?
Якби ж хоч називав коханою…

Прийшов він зрадою подружньою,
А от кохати — чи ж подужає?

* * *

Горіти — не перегоріти.
Писати — не переписати
Про небо в молодій блакиті
Для невідомих адресатів.
Складати зоряні поеми
І відсилати прямо в вічність.
Не підписавши, хто ми, де ми.
Хоч так відверто нелогічно.
Не розраховуючи ніжний
Почути відгук чи відразу.
Це так миттєво дивовижно
І так навіки і одразу.

* * *

Останні привіти, останні слова,
Ми ділимо Нас, Ти і Я, так бува.
Мій голос, Твій сміх ляжуть в різні кульки,
Той погляд—не Мій, а оцей—навпаки.
Ми ділимо Нас, Ми такі диваки.
Ну що Ти на спомин залишив Мені?
Холодні світанки і сніг навесні,
Отруту і пристрасть із місячних трав,
Яку Ти при зорях ретельно збирав,—
Це все, що Мені Ти, коханий віддав.
А що Я на згадку Тобі принесу?
Лелеку у небі, ранкову росу,
Сльозу і ще трішечки-трошки тепла,
Щоб потім згадав, що така-от була.
Здається, це все, що Тобі принесла.
А що Ми, коханий, залишим для Нас?
Осінню стежину чи зоряний квас?
Чи пісню ночей, тихий дзвін кришталю?
Я знаю, що: перше і тихе “люблю”.
Чому все не так, чому все навпаки?
Ми ділимо нас, ми такі диваки.

* * *

“Колискова для коханого”
I
Цілувала землю ніч у чоло,
Закружляло білим сном, замело,
Заховало цілий світ у казках,
І заснув коханий мій на руках.

Приспів:
Баю-баю, люлі-лю,
Ліжко снами застелю,
Вкрию ковдрою надій,
Спи спокійно, милий мій.
Люлі-люлі, баю-бай,
Як люблю тебе я, знай,
Ніжний світ пухнатих мрій—
Все для тебе, милий мій.

II

Кличуть феї чарівні у танок,
Ллються з неба водоспади зірок,
Але де ще щось чарівніше є,
Ніж маленьке сонне щастя моє?

Приспів.

* * *

Pepsi

Вимагай більшого,
Обирай іншого,
Забирай кращого,
Покидай пропащого.
Поцілуй гарного
І забудь хмарного,
Не чекай поганого,
Вимагай коханого!

* * *

Я навіть не дихну в твій бік,
Бо ти тепер чужий навік,
І навіть погляд не ковзне
В твоє вікно. Не плачу, не…

Не забуваю, не кляну
Досвітню півнячу луну,
Коханням гашені зірки
І матіоли мед п’янкий.
В мені ж-бо ще тремтить любов,
А ти, ти в іншу ніч пішов.
Тому-то й подих обмине
Того, хто так кохав мене…

* * *

Мені б дрімати у тебе на грудях,
своїм назвати при всіх, на людях.
Який ти милий, як спиш, мов дитина…
А ще… Ще я хочу від тебе сина.
Цілую очі і мружу вії,
Я не любити тебе не вмію,
Здається, більшого щастя й не буде,
Аніж дрімати на твоїх грудях.

* * *

Ось і ніченька промайнула,
Ну а ми ще і не лягали,
Ворушили своє минуле
Я і тіні моїх коханих.
Посідали в рядок на ліжко,
Зажурилися всі, принишкли,
Бо у кожного ж по турботі,
В особистому чи в роботі.
А які ж вони усі різні!
А які ж вони усі рідні!
Мов окремі куплети пісні,
Один одному відповідні.
Хтось зітхнув, а хтось засміявся,
А всі разом—оце і я вся.
Скоро ранок і знову мушу
Розірватися в їхніх тривогах.
Знов на скибки поділять душу,
Понесуть по своїх дорогах.
А надвечір в свічок мерехтінні
Знову разом, в рядок — я і тіні.

* * *

“Амаретто” і чашечка чаю
на столі у просторій кімнаті.
Я сьогодні себе пригощаю,
Треба ж свято своє відзначати.
День свободи—я вільна відтоді,
Як сказала, що з мене вже годі,
Як всміхнулась спокійно і мило,
Як я двері за ним зачинила.
Ну а серце? Серце занило.
Я наллю собі ще чашку чаю.
Як мені його не вистачає.

* * *

“Заповіт”

Коли я помру
У душі твоїй,
Поховай мене
понад веснами,
поховай мене,
неповторний мій,
так надійно, щоб
не воскресла я.
Віднеси труну
ти на сонця схід—
пом’яне зоря
ясноокая,
бур’яном рясним
засівай мій слід,
щоб не йшла до тебе
крізь роки я.
Не носи квіток
ясним спогадом,
Не шануй мене
роковиною,
не сумуй моїм
сірим поглядом,
ані піснею,
бо не згину я.
В диких болотах,
в забуття степах
голос мій розвій
на чужих вітрах.
Поховай мене,
неповторний мій,
на чужих вітрах,
у душі своїй.

* * *

А вона пофарбує волосся,
Щоб забути, що все не збулося,
Вона купить найкращу спідницю,
Мов від того щось може зміниться,
Вона ладна напитись отрути,
Щоб забути, забути, забути…
Ну а він, він піде до борделю,
І по вінця нап’ється коктейлю,
Приповзе аж під ранок додому,
Та від того не легше нікому,
Він готовий хоч не тверезіти,
Щоб не жити, без неї не жити.
Вони ділять своє неподільне,
Але ж в них навіть серце—й те спільне,
Не буває пожежі без диму,
Не поділиш любов неділиму.
Досить з них вже коктейлів з отрути.
Час забути, і жити, і бути.

* * *

“Сніг крізь сльози”

Він щось казав про втрати,
Що треба вибирати,
А срібло з неба сипалось в пітьму,
І я сміялась дзвінко
До кожної крижинки,
Щоб в очі не дивитися йому.
Все снігом, снігом, снігом,
Все сміхом, сміхом, сміхом
Заворожила віхола розлук,
А я ковтала сльози
І сивиною в коси
Впліталось срібло із зимових рук.
Пішов, а під ногами
Рипіли дикі гами,
І на щоках—сріблястий мокрий слід.
Та я сміялась дзвінко
До кожної крижинки,
Щоб тільки не ридати на весь світ.

* * *

Так не буває, так не має бути.
Я вже навчилась грати у любов.
Чому ж тоді неспалений, забутий
Конверт твої сліди в мені знайшов?
Не перший рік ділю свої тривоги
З тим найдобрішим, найніжнішим, най…
Та раптом ніби скинуло з дороги
Останнє і просте “не забувай”.
І не ті літа, та і я не та,
Але щось таки в серці ниє,
Світ переверта подихом листа,
Це було, це більше, ніж мрія.
Так не буває і, повір, не буде.
Я попалила всі мости й листи,
І ще не рік я спатиму на грудях
У най-, най-, най-…
а з ким сьогодні ти?

* * *

“Батькам К***”
В якому я живу столітті?
Чи час пішов вже навпаки?
Хіба таке бува, щоб дітям
Ламали щастя їх батьки?
Вважай, що не було нічого,
Що час був згаяний дарма,
Тобі вже обрано дорогу,
Мене там, вочевидь, нема.
Часи Джульєтти проминули,
А серце—хоч ножем коли.
Прошу, не згадуй про минуле:
Його у тебе відняли.
До серця серце надто близько,
Але у потяг сядеш сам.
Візьми останню цю записку,
І не забудь: привіт батькам!

* * *

Два світи:
я і ти,
гріх і муза.
Ти мовчиш,
я сміюсь,
все не так,
все чомусь
ТАК БЕЗГЛУЗДО!
Я пішла,
Ти не вмер,
І для кого тепер
Крик і сльози?
Може всоте в житті
Все не так, всі не ті
ЦЕ СЕРЙОЗНО!
Дикий нежить крізь сон,
Озвірілий шансон—
ЗАБАГАТО.
Ми далекі світи,
Легше нас розвести,
Бо не варто єднати.

* * *

Чи руки обличчя ховали,
Ловили солону росу?
Чи долі здавалось, що мало
Я болю в долонях несу?
То зорі тікали крізь пальці
І билося місячне скло,
То так переважили шальці,
Що небо з очей потекло.

Скільки ж їх, солоних,
Вміститься в долонях?
Скільки ще на віях забринить?
Скільки безнадійних,
Відчаю покірних
Розіб’ється у наступну мить?

* * *

не цілуй так ніжно,
не дивись так грішно,
бо мені не смішно,
бачиш: вся горю;
губ твоїх розряди
пронеслися градом,
запалили радо
у мені зорю;
тиха і смілива
поцілунків злива
легко і грайливо
віднесла у рай;
я така щаслива,
ну хіба можливо
обіймати диво?
ДУШУ? забирай!

* * *
“У розлуці”
I
Зійде сонце, згасить вітер
Всі зірки в моїм саду,
Понесе по всьому світу:
Я тебе чекаю, жду.
Сірі очі у розлуки,
Як і ті, що любиш ти,
Ще помоляться і внуки
На терпіння дар святий.

Приспів:

І зустріч буде, як весна,—
Така ж жадано-біла.
Я, неспокійна і сумна,
Почую голос милий,
Впаду в обійми, як у сни,
Життям віллюсь у груди,
Хоч як ще довго до весни,
Я вірю: все це буде.
II
Дням дають дорогу ночі,
Місяць—сонцю, сміх—сльозам,
Хмари вірити не хочуть,
Що живеш без мене, сам.
І сумують очі сірі,
Як і ті, що я люблю.
Ще недовго—я в це вірю,
Дочекаюсь, дотерплю.

* * *

Вона дивилась сухо в бік
І їй це набридало.
А він піти ніяк не міг,
Бо серце не пускало.
Кричали криком солов’ї
У тишу незворушну:
Та він же за любов її
Продав би чорту душу.
Вона дивилась сухо в бік,
Холодна, синьоока.
Вона дивилась сухо в бік,
Спокійно і жорстоко.
Кричали криком солов’ї
Про тугу, про нещастя.
Він раптом так обняв її,
Немов з життям прощався.
Вона дивилась сухо в бік,
Спокійна і серйозна.
Дорослий сильний чоловік
Ковтав дитячі сльози.

* * *
Дзень! Брязь! Уже розбито,
Горілкою залито,
Чи чорт своїм копитом
Розбив коштовне скло?
Ой віддавали дівку,
Пили собі горілку
І мало всім було.
І гарбали готівку
За стомлене чоло.
Вона, либонь, сміялась,
Вона і не пручалась,
Здається, й без плачу.
А я за неї душу,
Як на базарі груші,
Продам, ще й доплачу.
Я з-під вінця, з-під шлюбу
Візьму кохану любу,
Без віна і вина.
Бо ще ніхто на світі
Так не умів любити, кохати, як вона.

* * *

Цілувались горобці,
Небо грілося,
Плакала рука в руці—
Ми сварилися.
Ані жестів, ані слів,
Крик під віями.
Ти так довго говорив,
Снігом віяло.
Я тобі відповіла
В очі змучені,
Що до нас зима прийшла
На заручини.
Будуть гнізда в горобців
З пташенятами.
Не твоє дитя в руці
Я триматиму…

* * *

Світлана, світла…
А! На Бога!
Я більше не боюсь нічого.
Мені все байдуже тепер.
І ти без мене не помер.
І ти живеш. Чия біда?
І туга завтрашня для кого?
А наречена молода
Піде до церкви не для того,
Щоб ти журився уночі…
Із вуст—ні звуку, так мовчи!
Даруй чужій букет з гербер,
Чому ти й досі не помер?
Твоя кохана—наречена,
А не твоя. Вода свячена
Покропить іншому чоло.
І так все, наче й не було
Ночей під зорями шпалер.
І ти живий, і ти помер.

* * *

Знову не час, знов не для нас,
Ніколи, справи, проблеми.
Все невідкладне у сто сьомий раз
Знов замикає нам клеми.
Струмом думки у моїй голові,
День у шаленому ритмі.
Зайняті, ніколи, ми не праві,
Миті нема для молитви.
Впасти від втоми на ліжко пластом,
Вранці схопитись—дві чаю.
У круговерті надривів і втом
Спокою не вистачає.
Спокій душі ніжно-білий, як сніг,—
Тихий, лапатий, пухнастий,
Хочу заснути в обіймах твоїх,
Час зупинити для щастя.

* * *

Вже, мабуть, досить про любов:
Немає—й досить.
І що це? Втома від розмов
Чи просто осінь?
Прошу у неба, як жебрак,
Ще трохи сонця.
Ще трохи листя на вітрах
В шаленій гонці.
Не треба снігу, а хоча…
Не так самотньо
Мовчати вдвох: сумне дівча
І гість з безодні…

* * *

І небо—ніби вперше,
І зорі—мов востаннє,
І листя стигло-зріле
Горить вогнем повстання.
Дівочим ніжним сумом
Туман накриє плечі,
тополі, причаївшись,
наворожили вечір.
В одне маленьке серце
Любов не помістити.
Вона така безмежна,
Як тиша, і як вітер.
Любов’ю пахне спокій ,
Земля любов’ю гріє.
Я дихаю любов’ю,
живу і нею мрію.
І місяць—ніби вперше,
І зорі—мов востаннє,
І я—це мить і вічність,
Народжена коханням…

* * *

Знову я сама сміюсь
І дивлюсь зимі у вічі.
Знову все не так чомусь
І прикрити правду нічим.
Увірвалась в дім чужий
Ураганна, неслухняна.
Розкажи, кажи, кажи,
Свєтка, Свєточка, Світлана.
Розпалила—залила,
Стихла—і заголосила,
Крок від льоду до тепла
І від слабкості до сили.
Заридала на плечі
І заснула так до ранку.
Не мовчи—мовчи, мовчи,
Свєтка, Свєточка, Світланка.

* * *

Твори! Все буде наяву!
Садок і сива печериця,
І роси, кинуті в траву.
Така роса хіба насниться!
Малюй! Мій зоряний портрет
Оправ в озерну синю хвилю,
Зашепче тугу очерет,
А я із чайками заквилю.
Віршуй! Пусти свої пісні
Вечірнім вітром у долину,
Вони загубляться в мені,
Пробачивши твою провину.
Це наяву, а уві сні—
Садок і сива печериця,
І подарована мені
Любов. Хіба така насниться?

* * *

Злий сон…
Віддай похмурому світанню,
І забери свою весну,
Надію першу і останню,
А я в очах твоїх засну.
Це вже не холод, тільки спогад
Про мінус десять з-під повік,
Цей хтось вже хоче бути поряд,
І залишитися навік.
Це те, чого ти так хотіла,
те, що здавалось нелегким,
Ти розірвала мої крила
Йому на ніжні подушки.
Твоє здійснилося бажання,
А й на нове вже стане сил.
І безсумнівно не останнє,
От тільки б вистачило крил…

* * *

Впала квіточка в калюжу,
Шкода квітки дуже-дуже.
Як не втримав я її?
А підняти? Ой ні-ні!
Не для мене вже вона,
Непотрібна і брудна.
А така ж була красива,
З місця зрушити не сила.

Так же, милий, я і ти:
Ні підняти, ні піти.

* * *
На Голгофу. Удвох. Не стогнати.
Воскресіння моє, смерть моя ти.
Я свій хрест донесу, тихо, вперто.
Поцілуй же мене перед смертю.
Обійми мене ніжно, тривожно
І вбивай, як інакше не можна.

Я вже біль прожила і розлуку,
І цілую в нестямі ту руку,
Що гвіздки забиває в долоні,
Що поклала на змучені скроні
Не із маків—терновий віночок,
глибше, глибше у душу гвіздочок.

Не забулося, ой, не збулося.
Та рука, що русяве волосся
Моє пестила і обіймала
Моє тіло… Якби ж я не знала,
На що йду, я б могла закричати:
“Що ти робиш, Іуда триклятий?”

А я знала, я знала, я знала,
Що любов мені ця готувала,
Що загину від зради і болю,
Що воскресну, щоб бути з тобою…

Перед смертю так ніжно і тривожно
Поцілуй, а інакше й не можна.

* * *

Віками співане “люблю”,
Століття казане “кохаю”,
Як зерня, кинуте в ріллю,
В моєму серці оживає.
Хвилює, дихає, росте,
Так хоче сонця, прагне світла,
Вечірнє зерня золоте
На ранок пристрастю розквітне.
За те, що кожен день новий
Живу як вперше і востаннє,
Тобі, коханий мій, святий,
Я подарую цвіт кохання.

* * *

Confessa

Це буде сповідь,
За гріхи,
З якими жити вже несила.
Ні, не до Бога, не боги,
А ти мене послухай, милий.
Тут кожне слово-смертний гріх,
Ні, не для церкви, для молитви,
Шукай себе в очах моїх:
Я ними буду говорити.
Ти був життям, ти був святим,
“не сотвори кумира”- грішна.
А хтось сказав: “Давай, лети”,—
І раптом стало всім не смішно.
Ти полетів: угору? Вниз?
Не знаю, не мені судити.
Я так благала: ”Зупинись!”.
Ти не зумів. Дорослі діти
У справах плутались своїх,
Так самостійно і невміло.
І ти спинився там, де зміг,
Чи, може, там, де зупинили…

Я розгубилась, ти не встиг
Чогось забути чи згадати,
Якщо любов до тебе—гріх,
Пробач, я грішна аж занадто…

* * *

Цілувати тебе,
Так, щоб небо цвіло, як жоржини,
Так, щоб землю з-під ніг,
Так, щоб мить повільніше години.
І любити тебе
Не за гроші, характер, фігуру,
А за сонце в душі,
За грозу, за веселку і бурю.
Цінувати життя,
Неспокійне, мінливе, крилате
За можливість щодня
Твої очі сумні цілувати.

* * *

День як день, і так неждано
Ми зустрілись, екс-коханий,
У годину пік протиснулись в метро.
І обличчям до обличчя,
Надто близько—так не личить—
По тунелю нас минуле понесло.
Мужні плечі, ти той самий:
Кароокий і русявий,
Ті ж вуста, які казали “не прощу”.
Та і я ще не змінилась,
Ну, хіба що зажурились
Сірі очі від тривалого дощу.
Скільки їхали з тобою,
Не згадаю. В тім виною
Може гуркіт, може тіснява, чи як?
І хто першим схаменувся,
Я казати не беруся,
Ми життя своє проїхали отак.
День як день, і так неждано,
Як зустрілися, коханий,
Так же швидко розійшлися, пронесло.
Чи ті самі, чи вже інші,
Все-одно давно колишні,
Різні долі, різні станції метро…

* * *

Love story без хеппі енду в трьох частинах з епілогом

I
Згубило літо срібний камертон,
І цілий світ заплутався у звуках:
То дощ не до ладу, то спека хибний тон
Взяла. Та й випалила ліс і луки.
Птахи принишкли, сиві болота
Не кумкають надривно на погоду.
І навіть зорі граються не так
Сріблястим плесом річці на догоду.
А я знайду його у темряві ночей,
Як квітку папороті, як п’янке чар-зілля,
Бо як тоді інакше соловей
Задобрить долю на моїм весіллі?
Бо все повинно бути до ладу:
І пісня янголів, і райська срібна тиша,
Коли з коханим до вінця піду,
Для фальші місця просто не залишу.
Згубило літо срібний камертон,
І цілий світ заплутався у звуках,
А я знайду його, задавши тон
Життю без сліз, без зради і розлуки…

II

Подивися: чи ж бачиш?
Літо вже не повернеш.
І над річкою плачуть
розхристані верби.
І осіння вода
Топить листя, як згадку.
Тихо ніч молода
гасить сонця лампадку.
Не порушуй думок:
Я ще слухаю хвилю,
Я ще чую пташок
На останнім весіллі.
Кров’ю серце своє
Наливає калина
І невтомно снує
Дощ тонку павутину.
Не питай, не буди,
Я тепер не з тобою.
Я піду до води
І заплачу з вербою.

продовження…

я не вірю тобі,
я чекаю дощу,
він прийде і омиє заплакану душу.
І тоді прохолодно тебе відпущу,
Розуміючи, як же удвох було душно.
А хоча і для нас
Щебетали птахи,
І у нас перед зустріччю мліли коліна.
І були у нас мрії про двох дітлахів,
Хто не витримав першим, на кому провина?
Я не вірю тобі.
З-під надломлених брів—
Нерозлюблені очі, іконою в душу.
Починається дощ, і у серці занив
Тихий сумнів: чи так вже удвох було душно?

III

і пішла…
не перша, не остання,
просто так взяла—і відійшла.
Називай любов’ю чи коханням,
Чи даруй два біленьких крила.
Чи дістала те, чого просила,
Чи забракло духу на роки,
А таки не витримали крила
Двох хоробрих впертих голубків.
А, можливо, просто стало тісно
В королівстві тріснутого скла.
Називай її любов чи пристрасть,
А вона зітхнула…
І пішла.

Епілог

Палить душу грішне тіло,
я сама так захотіла,
я сама собі зламала крила.
Грішне тіло серце душить,
Я сама віддала душу,
А назад забрати не зуміла.

* * *

оце і є та мить,
коли свобода
ламає все минуле
і п’янить.
І ти стрибаєш
Ніби з мосту
В воду.
І тіло, і душа
Летить.
Тебе нема
Ні на землі,
Ні в небі,
Ану ж! Знайди!
Бо ти
Вже скрізь,
Ти там, де треба,
Ти молодий!

* * *

«Маленька хата»

Вона втомилася чекати,
сімнадцять років, двадцять шість.
Чоловіків було багато,
Та кожен жив лише як гість.
Прийми, подай, я хочу спати,
Іди до мене, не чіпай
І думала маленька хата,
Що це не той, не він, і край.
Ну хоч би хто підмів підлогу,
Пофарбував чи побілив,
Шановний, витріть же хоч ноги!
Любов переростала в гнів.
Самі розчарування й шкода,
Любов переростала в злість.
Бо тут потрібен був господар,
А кожен жив лише як гість.

* * *

Навшпиньках підійде
на відстань подиху.
І буде як у снах,
І буде потайки
Розкаже про весну,
Про роси райдужні
А я не поясню,
Чому не байдуже.
Схвилює моря крик
Затужить поночі
Чи ти до цього звик?
Тобі не боляче?
Минеться все за мить
Боятись нічого.
І все-таки болить
Любов невінчана.

* * *
скільки було розлук
зустрічей
скільки було губ , рук
скільки очей
скільки було «пробач»
зболених
ледве стримую плач
Задоволений ?
скільки було тепла
сонечка
скільки його взяла
в долонечки
скільки стерпіла слів
за межу
стільки, скільки хотів.
НЕНАВИДЖУ!

* * *

Були у мене вірші,
Не кращі та й не гірші.
Такі маленькі діти,
Народжені пером.
І хоч було чимало,
На всіх їх вистачало
Тепла в душі і вірші
Світилися добром.
Та щастя здуло вітром:
Я зрадила їх підло,
Я покохала хлопця
І кинула перо.
Бо заважали діти
І дихати, і жити.
Крутилася рулетка.
А випало зеро.
Були у мене вірші.
І хлопець був, чи ж гірший?
Та завелася зрада,
І що було-нема.
Напевно ідеали
Невірно вибирала.
І хто у тому винен?
Сама, сама, сама…

* * *

Відчини. Я приспала засмучений день.
І до тебе прийшла. Ніби злодій. Украсти
Дрібку щастя, що кажуть, буває в людей.
Відчини. Підведи свої вії пухнасті.
Відчини. І не бійся, що скаже зоря:
Я до півнів у тебе баритись не стану.
Я схоплю тільки спомин, як очі горять
І тепла мого тіла не вловить світанок.
Відчини. Я грозою прийшла із весни.
Тільки блисну сльозою на голі дерева,
Тільки вітром заб’юсь у вікно- відчини.
Тільки громом покличу з похмурого неба.

Вже світанок зорі посилає листи
Відпусти, відпусти, відпусти.

* * *

Маю двоє очей,
Обома дорожу.
І на двох, на струнких
По землі я ходжу.
І про милих про двох
Я складаю вірші,
Що у серці один,
Другий же до душі.
Кажуть, двох не люби,
Бо нема вороття,
І прощення нема
За подвійне життя.
А у мене життя,
Хоч подвійне — одне.
Я кохаю обох,
І обидва — мене.
Вдвоє менше жалю,
Вдвоє більше віршів,
Бо на серці любов,
А кохання — в душі.

* * *

я тебе не знаю зовсім,
ні, не знаю поки що
чи впізнаю?
Я ненавиджу осінь.
Вона так далеко,
Як від раю
Далекі оці думки,
Вона так набридає.
Але ти. Ні!
Ти не набриднеш нізащо,
Шкода, що поки що
Я не знаю тебе.
А може, на краще?

* * *

Ти тільки обійми мене.
Нехай всі звуки на планеті
Зіллються в тихий серця стук.
Весь світ з-під ніг, все шкереберть.
І тільки вічність в колі рук.
І тільки ніжність далі меж,
І подих стримаю-чи ж сниться?
Здається, зникне, лиш зітхнеш,
Кохане, бажане обличчя.
Щемить, болить, нема жалю
Чи порятунку. Дайте ліки!
Якщо вже так тебе люблю,
То що мені віки? Навіки
Розлука поєднала нас.
Так обійми мене хоч раз.

* * *

Я тобі напишу про кохання.
Не про бідність і не про війни.
Не про казуси соціальні,
Не про лихо-біду стихійну.
Нехай судять таку обмежену
Мою музу, таку не елітну,
Я плету поетичне мереживо,
Що ніжніше від оксамиту.
Я не хочу служити речником
Мас народних, відвертим рупором.
Хай не буде пісня доречною,
Не дозволю їй стати грубою.
Бо політики відвоюються,
Стихнуть зливи і урагани.
Але завжди на тихих вулицях
Даруватимуть зорі коханим.

* * *