Іноді тіло занадто складне, щоб носити.
Часом провина занадто тяжка, щоб просити:
“Пробач і забудь”.
Я не знаю, що легше, що важче.
Жінка, що плаче,
Стане тією, що просто мовчить.
Ні, не просто мовчить –
Їде в автобусі посеред мосту, світліє при думці:
От якщо раптом зупиниться тут. Я пройду цей
Шлях до води.
Все, що вийшло з води, має стати водою”.
Мружиться сонце. Вона помічає, як двоє
Там, на мосту, розкривають обійми.
“Ось я і вільна.
Пробач і забудь”.
У катарсисі миті
Обриси міста, і міст, і ті двоє розмиті,
Розлиті у лійку Дніпра.
Не зупиняється час, ні автобус, ні гра,
Що нав’язують люди…
Ще не пора.
Грудень.

08.12.17

Коментарі закриті.