Безкінечник

 

Того року гриби брунькувалися з гір і западин,
Заповзали у тріщини й ранки, визирали із дупел, спускалися пити до річки,
гуртувалися в зграї у лісі, аби відлетіти у вирій.
А стара Євдокія (про яку мало хто пам’ятав, що вона Євдокія,
Катіронка, ота, що живе за криницею, біля Савеля)
На світанку знайшла себе в повному ліжку грибів,
А потому весь день шкандибала селом і питала
Перехожих, вона їстівна чи отруйна.
Односельці сміялися: «Вижила з розуму.
І нема на те ради.
Нема на те ради».

Лиш старий Семенюк,
Що вгрузав у цю землю так довго,
що й ім’я його з часом розвіяло порохом
(ні худоби, ні статків, дві курки, які ні на суп, ні на яйця),
Не сказав – шелеснýв:
«Євдокіє, ти порхавка, сива й трухлява».
І погладив її по руці,
Як колись,
До не-їхньої ери.
«Значить, буде війна, ох, Василю,
Значить, буде війна».
І посунула геть, залишивши старого
Із віднайденим іменем і таїною:
Його кури вже тиждень несуться грибами,
І нема на те ради.
Нема на те ради.

Небо всохло на ніц недалеко від жовтня
І повільно згнивало листóпадом.
Розлилася війна,
А гриби полетіли у вирій,
П’ятий рік як не чути їх.
Тільки порхавки ходять на цвинтар
І провідують мовчки
Євдокію Василівну Серце,
Василя Леонтóвича Віру,
Що втруїлися разом грибами.
І лежать собі поруч отут, за могилами
прадітей в камуфляжі.
І нема на те ради,
Нема на те ради.

12.09.18

Коментарі закриті.