Заговори кольори (рефлексія)

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до Заговори кольори (рефлексія) / Опубліковано 4 місяці тому

 

Червоний

Кажеш: «Пристрасть – це не боятися, а стрибати
Там, де сім загорож,
Туди, де не знаєш дна.
Не питати – летиш чи пірнаєш,
Удвох чи одна.
Вперше, вдруге, в сто пʾяте.»

Жовтий

Кажеш: «Місяць сьогодні випав із рукава,
Цілував незнайомок,
Гуляв нетверезим містом,
сам був пʾяним, либонь,
а таким напідпитку тісно,
все одно ж на світанку болітиме голова.»

Оранжевий

Кажеш: «Ось тобі мандариновий мандарин,
Новий рік у долоньці,
І тато кружляє маму
Під нечутну мелодію…
Пахне так само,
Тільки тата немає, а мама шепоче доньці:
«Він такий був один».

Зелений

Кажеш: «Прийде весна, принесе тюльпани.
Вишня вибухне щастям,
А яблуньку – під вінець
Клен, такий молодий.
Я боюся тобі обіцяти, що це не кінець,
Що любов ні зужити, ні вкрасти,
Цвіт зівʾяне,
Будуть плоди.»

Блакитний

Кажеш: «Небо і річка кохаються серед літа.
Один одного поглинають,
Принаджують, надивляються глибини.
Все довкола їм заздрить, бо тільки вони
Так уміють любити
На відстані.
А я знаю,
Де вони зустрічаються –
Під проливним дощем,
Де вода до води щільно горнеться, просить: «Ще».
Небо щемко сіріє, бо час іти.
Річка хвилею плаче, змиває мости,
топить човни.
Так, вони
Вміють любити,
Точнісінько я і ти.»

Синій

Кажеш: «Я пам’ятаю цей сон.
Синій потяг, синій перон.
Синя гілка,
Синій-синій жетон.
Синій натовп пливе в унісон.
Синьо дзвонить мобілка.
І всередині – синя синь.
Люди кажуть: не можеш нести, то покинь.
А не можеш покинути, так тримай
Скільки сили.
Синьо-синьо туркоче трамвай.
Сині очі тобі раптом кажуть: Давай
ми народимо сина?»

Фіолетовий

Каже: «Хіба нам не байдуже?
Все на світі відносно.
Крихкі і убогі,
Відчайдушно хапаємо бороду бога,
а маємо тільки мить
І надію.»
Але в небі ламається райдуга
і дзвенить.
Говори-говори,
розкладу тебе на кольори,
нехай гріють…

01.02.18

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до / Опубліковано 4 місяці тому

 

Ліси, які ліси дрімучі –
Ні докричатись, ні пройти.
Така любов, що тільки мучить, –
То не вершина, ні, то круча.
Доходь до краю і лети!
Була душа, а нині душка,
Каміння стане на курган.
Ти так трусив любові грушу,
Що опівнічна Пелюшка –
Тепер заслужена Яга.
І в цьому мороці ядучім
Мовчить зорі дороговказ.
Образи поховають нас:
Лавина сходить, стогне круча.
Не та любов, що тільки мучить…

03.01.18

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до / Опубліковано 4 місяці тому

 

Іноді тіло занадто складне, щоб носити.
Часом провина занадто тяжка, щоб просити:
“Пробач і забудь”.
Я не знаю, що легше, що важче.
Жінка, що плаче,
Стане тією, що просто мовчить.
Ні, не просто мовчить –
Їде в автобусі посеред мосту, світліє при думці:
От якщо раптом зупиниться тут. Я пройду цей
Шлях до води.
Все, що вийшло з води, має стати водою”.
Мружиться сонце. Вона помічає, як двоє
Там, на мосту, розкривають обійми.
“Ось я і вільна.
Пробач і забудь”.
У катарсисі миті
Обриси міста, і міст, і ті двоє розмиті,
Розлиті у лійку Дніпра.
Не зупиняється час, ні автобус, ні гра,
Що нав’язують люди…
Ще не пора.
Грудень.

08.12.17

 

Вірю-не вірю

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до Вірю-не вірю / Опубліковано 4 місяці тому

 

Вірю-не вірю, а де перевірена мірка,
Що обміряє важкість мого гріха?
Двоє зі мною: той, що запалює зірку.
І ангелятко, що смикає за рукав.

Сяде на груди ніч, за століття довша,
Чи
світло холодне болісно обпече,
Старший говорить: «Кожному – своя ноша»,
Менший шепоче: «Маєш моє плече».

Як це сміливо: вірити в слово «завтра».
Дякую кожній секунді за видих і вдих.
Дякую двом: де один не дрімає на варті,
А задля другого і прокидатися варто,
І засинати м’якіше на дошках твердих.

Вірю-не вірю, а все ж, виявляється, вірю:
В щастя секунду, в любові безмежної храм.
В того, хто щедро відміряв мені понад міру.
І в ангелятко, яке мені старший довірив.
Щоб рятувало
Щоденно
мене своїм:
«Мааам!»

 

litterarum cupidus (відданий науці)

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до litterarum cupidus (відданий науці) / Опубліковано 4 місяці тому

 

Паралельні перетинаються.
Моститься вушко у ямку
Попід ключицею.
Потім, все потім.
Лінії зламані, зігнуті, згорнуті, переплетені.
Всі причетні і всі дотичні.
Тертя-ковзання.
Тертя-стискання.

Де бісектриса плоті ділить навпіл гострий кут моїх ніг.
Синусоїди грудей.
Косинусоїди сідниць.
Потім, все потім.

Фізика і математика – тільки наслідок хімії двох органічно сполучених.
Каталізатор – погляд.
Сміється: “Не забувай про електричний розряд.
Ти провокуєш його своїми пальцями.
Ти замикаєш електричне коло своїми губами.
Послідовне з’єднання.
Тертя-цілування.”

Сміюся: “Ти забуваєш про біологію!” –
“Як це?
Моститься вушко у ямку попід ключицею –
Симбіоз.
Еволюція двох.”

Потім, все потім.

Вакуум щастя

 

04.12.17

 

Все, що мені лишилося…

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до Все, що мені лишилося… / Опубліковано 4 місяці тому

 

Ти.
Все, що тобі лишилося, ̶ гострий язик і коротка пам’ять.
Місто беруть в облогу каштани і світлофори.
Осінь – це час колишніх і важкохворих.
Хтось підбирає листя,
Хтось його
палить.
Скоро, так скоро.

Ми.
Вересень – час гадати на павутинні,
Час зариватися носом десь під ключицю
І тамувати подих, бо все скінчиться.
Що вбережеш, що намостиш в колиску дитині
Зими?

Все, чого ти навчилася, ̶ не вибачати,
Різати коси і ниточки гострих речень,
Час говорити правду беззаперечно.
Знати б, з якого звуку почати
Цей відлік втечі.

Я.
А до зими – два подихи, три удари.
Рими, і ритми, і аритмія.
Знову німію, amore mio,
Знову не вмію
Тримати хмари.
Знову не ми –
Я –
Все, що мені лишилося…

 

28.09.18

 

Безкінечник

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до Безкінечник / Опубліковано 4 місяці тому

 

Того року гриби брунькувалися з гір і западин,
Заповзали у тріщини й ранки, визирали із дупел, спускалися пити до річки,
гуртувалися в зграї у лісі, аби відлетіти у вирій.
А стара Євдокія (про яку мало хто пам’ятав, що вона Євдокія,
Катіронка, ота, що живе за криницею, біля Савеля)
На світанку знайшла себе в повному ліжку грибів,
А потому весь день шкандибала селом і питала
Перехожих, вона їстівна чи отруйна.
Односельці сміялися: «Вижила з розуму.
І нема на те ради.
Нема на те ради».

Лиш старий Семенюк,
Що вгрузав у цю землю так довго,
що й ім’я його з часом розвіяло порохом
(ні худоби, ні статків, дві курки, які ні на суп, ні на яйця),
Не сказав – шелеснýв:
«Євдокіє, ти порхавка, сива й трухлява».
І погладив її по руці,
Як колись,
До не-їхньої ери.
«Значить, буде війна, ох, Василю,
Значить, буде війна».
І посунула геть, залишивши старого
Із віднайденим іменем і таїною:
Його кури вже тиждень несуться грибами,
І нема на те ради.
Нема на те ради.

Небо всохло на ніц недалеко від жовтня
І повільно згнивало листóпадом.
Розлилася війна,
А гриби полетіли у вирій,
П’ятий рік як не чути їх.
Тільки порхавки ходять на цвинтар
І провідують мовчки
Євдокію Василівну Серце,
Василя Леонтóвича Віру,
Що втруїлися разом грибами.
І лежать собі поруч отут, за могилами
прадітей в камуфляжі.
І нема на те ради,
Нема на те ради.

12.09.18

 

“Горіхи і груші”

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до “Горіхи і груші” / Опубліковано 4 місяці тому

 

Каже: Я не пишу вже чотири роки.
Бо літери мої червоні й солоні.
Бо рядки мої – окопи і терикони.
Бо речення мої всі молоді й обірвані,
як життя – зеленими зірвані груші:
їх закопують і забувають причини.
Може, то просто буря.

Всі мої звуки – переселенці,
Вони приходять зі сходу озлобленими
І поселяються у найманих квартирах.
Вони зводять із розуму психологів,
Які рвуть свої університетські дипломи
і знову починають палити.
«Ми переїхали після того, як одного ранку
Побачили своїх сусідів.
Вони висіли, як новорічні іграшки,
На горіхові перед їх будинком.
Я не можу їсти горіхи, розумієш?»

Каже: Я не сплю вже чотири роки.
Я чекаю тих, хто не прийде,
Тих, хто не ходить,
І тих, хто не пішов.
І все одно не пишу.
Бо слова мої – тільки дурні салюти
тихої ночі у мирному місті
Країни неоголошеної війни.
Голосної, оглашенної, але неоголошеної.

А коли засинаю, то бачу зелене червоним:
Горіхи і груші,
Молоді, зеленими зірвані груші,
Всі червоні й солоні,
Усі по 200…

08.08.17

 

Правопис

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до Правопис / Опубліковано 4 місяці тому

 

«Якось усе не виходило, не виходило, а потім вийшло…»

                                                                       Оксана Боровець

Якось ти все писала, писала,

Аж раптом: про тебе написано.

Першим листям сухим обтирав серпень лисину,

І волосся твоє від бажання назвалося кучерявим.

І слова нечужими здалися, ну,

маєш право.

Бо усе,що раніше, було неправильно,

А тепер ти все виправила і все відправила йому.

Бо не все ж тільки справи,

Бо хочеться справжнього.

Бо не все ж комусь: раптом дещицю і мені,

Але хтось,посміхаючись, каже: «Ні,

Не чіпай його,

Це не за правилами,

За правописом ти з іменників, що завжди в однині!».

Ти смиренно викреслюєш:  «Аve!»

Але думка вкрадається яко тать,

І під ребрами розливається гіркота:

А якби все було саме так,

І була б нам дитинка

З найсвітлішим, з наймарципановішим  з імен.

Але:

«В цьому реченні ти другорядний член,

Зайве слово і жінка.»

Ти одним-одна, однина,

І ніяких тобі власних назв,

Суфіксів зменшувально-пестливих.

Жодних винятків. Безкомпромісний, як літера «ер»,

Вже, дивися, і серпень сухотний помер,

Буде злива.

Мертві яблука морщаться за вікном,

Крапка, жодних тобі тире або ком,

Жодного дива…

Якось ти все писала, писала,

Аж раптом: тебе і прочитано.

Він тобі був учителем,

А ти йому читанкою.

От і мовчи тепер…

Все за правилами