Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до / Опубліковано 1 рік тому

 

Не пийте на ніч каву

Письменник – це завжди манія величі,
хворобливий діагноз.
Гіпертрофована віра,
що ти настільки цікавий,
що можеш вести за собою сотні,
тисячі, мільйони думок.
Можеш стати богом:
спочатку було слово.
А далі – нові світи, нові Адами і Єви.
Ні, не так, перепишу все наново.
Де тут кнопка “Всесвітній потоп”?
І раптом думка без логіки сюжету:
чому не так складно розлюбити людину,
як викреслити її з власної системи вірувань?
Знищити персоналізовану міфологію?
Бо далі що?
Кому потрібна Красуня, яка не стріне своє Чудовисько?
І кому потрібна Красуня, яка стріне, полюбить,
а воно так і лишиться – тільки Чудовиськом?
Письменник – то напозір великий маг,
який може виявитися дешевим трюкачем.
Білосніжка не вкусить чарівне яблуко,
бо у неї парадонтит і кровоточать ясна.
А Русалонька буде жити довго й щасливо,
бо у Прекрасного Принца всі симптоми алергії на рибу.
Письменник – то воскреситель мертвих.
Він збирає пил архівів, змішує його з кров’ю цнотливиць
і втирає в клавіатуру, бо навіть чорна магія
більше не використовує паперу і не нищить лісів,
як нищать їх мої співвітчизники.
І мертві бурчать, невдоволено обростають
новими м’язами і шкірою,
часом навіть шерстю, аби піти за Дудариком,
який веде їх прямо до прірви,
щоб віддати на поталу найбільшим скептикам – читачам.
І все-таки, чому не так складно обнулити людям те,
що вони зробили з тобою,
як пробачити їм все, що ти робив з ними?
Де в цьому світі кнопка Очистити оперативну пам’ять?
Дайте мені шанс забути.
Стати лікарем чи геологом.
Письменник – це завжди манія величі.
Чудовисько – це завжди тільки Чудовисько.
І тільки бог – це завжди хтось інший,
Великий містифікатор.
Бо далі що?

***

Корабель загиблого пилососа
Хитався на хвилях радянського килима.
Він сказав: «Встань і йди!»
Я встала і вийшла.
Він кричав услід:
– Куди ти ідеш?!
– Від тебе.
– Ти сліпий, ти говориш, що цей корабель
привезе нас до Індії,
до скарбів і нового життя.
Але ми сидимо на уламках і мріємо:
Ти – про Індію, я – про новий пилосос.
І нічого не змінюється.

Але тут у сусідній кімнаті гукнули:
– Земля!!!

Простіть, індіанці…

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до / Опубліковано 1 рік тому

 

Сонця малий горішок на язиці
день перекочує за піднебіння.
Сутінь. Стежина. Дві довгі тіні.
Рука в руці.

В неї в очах – покоління жіночих скрут.
Ще молода. Вже сива. На бога. К бісу.
Він дослухається. Злегка тремтить. “Не бійся!
Я – тут!”

Слизько. Окропом мороз пече.
Сплетені пальці беруть судоми.
Стежка вузька, коли йдеш із додому.
Їй на плече
Зірка сідає…

Зашпортується і плаче
тілом, ні звуку у тім плачу.
Він переводить на неї погляд
Незрячий.
Почув.

Ніч їм не ворог, вбиває не час, а люди.
Втома – не слабкість, любові не бракне сил.
Грудкою в груди вгрузає грудень.
Слизько. Стежина. І будь що буде.
Мати і син.

***

Говорили не розмовляючи.
Переважно реченнями умовними.
Дорікали трьома мовами,
Жодну з них до пуття не знаю. Чи
не ті слова складалися в ребуси?
Стали один одному пазлами.
Не було озвучено й названо
головне: кому воно треба все.

Звук у звук впадає – й німіє,
Другу друг чи цензор натомість?
Ти мені сама беззмістовність,
Я тобі лише алалія.

– Чуєш?
– Що?
– Нічого! Не варто.
– Слухай!
– Так?
– А втім, не важливо.

Звуконеутворення справа,
Словонедотримання зліва.

Дотліває слово почате.
Чисті у своєму безчесті.
Слухай мене мовою жестів.
Так зручніше буде мовчати.

***

Я жінка в майстрових руках ―
Не найдавніший із товарів.
Моєму тілу треба пари,
Бо що за скрипка без смичка?
Струни торкнеться –
і за мить
Зринає ода насолоді,
Найзаповітніша з мелодій
Зростає, шириться, тремтить.
Пильнує ревно кожен такт,
Не схибити щоб ані рухом.
І скрипка, що мовчала глухо,
Надривно стогне: «Так! Так! Так!»
Так я звучу. Як ця земля.
Як цвіт. Як світ. Як перші грози.
До скрипки треба скрипаля.
До жінки треба віртуоза.

***

“Теорія всеімовірності”

Може тому, що біль.
Може тому, що втома.
Може тому, що бігти
треба, щоб не втекти.
Але на тій планеті, де сходиш ти,
Я
більше
не вдома.

Може палата мір
Зміряє міру горю?
Може комусь халяль –
то мені харам?
Тільки якщо Магомет не помітив гору,
Чи ж є гора?

Цей унікальний світ –
як унісекс Джоконда.
Посмішка чи усмішка?
Небілий шум.
Може колись я сяду і напишу
Тобі в Макондо.

Може тому, що ніч
Млосна така й манірна.
Може тому, що впасти
Треба, щоб не піти.
Але чомусь на планеті, де сходиш ти,
Всебезвідносно.
Всеімовірно.

***

Снилася мені чоловіча ніжність…
Рясно опадала в мені росою,
Струмом пробігала, палила спрагло.
Соком розливалася полуничним.
Я її торкнулася й розбудила.
І відкрили пальці в мені космос.
І Ковші обидва стекли Молочним
Шляхом і розплавили моє тіло.
А коли я стала зірковим пилом,
Мерехтів зі мною зімлілий Всесвіт,
До грудей тремтливо вуста приклавши.
Снилася мені чоловіча ніжність…

***

Пост-великоднє:

Світ набуває форми,
Я набуваю змісту.
Вперто астматик-місто
Душиться згірклим димом.
Вечір мене повільно
Перетирає в жорнах,
Вечір замісить тісто.
Тихо зійду над містом –
Прісна господня глина.

Ніч непомітно згорне,
І під крилом незримим
Я видихаю місто…
Чорним і знову чорним…
Нині і прісно…