Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до / Опубліковано 1 рік тому

 

Хтось тобі долю вишив
З долу й до рукава.
Рани — не найстрашніше.
Рани – це ще жива.
Руки кладуть на плечі,
Щоб відібрати щит.
Внутрішні кровотечі —
Найнебезпечніші.
Жінко моя хоробра,
Жаль мій, моє жало.
Шрами – це дуже добре.
Шрами – це зажило.
Досвід — то найцінніше.
Лиш не питай, чому
Хтось тобі долю вишив
Чорним по чорному.

***

Підсумки року:

Каже: На, похворій і подумай
над поведінкою,
ось тобі testing , evaluating,
ось тобі homework, роби.
Ті, що в гробах, і ті, що ще ляжуть в гроби,
Будуть тобі снитися, інколи.

З року у рік доживаєш, дотягуєш до весни,
Де і беруться сили, це щось у генах.
Рік, наче сповідь, був болісним і складним.
Рік був страшенним.

Рік, наче прірва, – бійся, але лети.
Рік, ніби безвість, розпався на сни і луни.
З нього виходиш, як з бою, німим і безумним,
З нього виходиш…чи ж ти?

Їж мандарини, пий свій гропринозин,
Спи, ніби предки були ведмедями бурими,
Буря магнітна зміниться сніжною бурею,
Тисячі зим
Ходять-заходяться кашлем сухим і вогким.
На, похворій,
перевідчуй цей день.
З чорного року ти вперто виходиш на вогники
світлих людей…

***

Якби ти посадив для мене сад,
Я б роздала вазонки з підвіконня.
Я б на світанку цілувала сонну
Росу на листі, і проста краса
В мені будила сили. Колисав
Би сад пташат і світлячками бавив.
І вабив нас. А стовбури шершаві
Тримали стелю світу і фасад.
Якби ти посадив для мене сад…

Якби ти збудував для мене дім
І заховав його посеред саду,
Де цвіркуни хоралами надсадно
Віншують спокій і себе у нім,
Я стерегла б найбільшу таїну —
Маленьку стежку, що веде додому.
І вберегла б від заздрощів і втоми,
і словом злим ніхто б не посягнув
на нашу тишу; нашу глибину
не розтривожив каменем твердим,
Якби ти…
Якби я народила тобі світ,
Якби ми освятили ним наш дім…

***

What is Щастя?

Осінь від вересня зиму гостює й підпоює,
Фото у листі, пробачте, з минулого року.
Осінь не листя лишає – листи за собою:
«Щастя не буде. Розпродажі залишку й стоків».

Щастя — це те, що опишуть мільйонами гаджетів.
Щастя — це мрії й надії заброджений силос.
Де їх шукати, таких, що ніколи не зраджують?
Де загубити їх, тих, що не чули про щирість?

Сонце виходить, зриває різьбу з моїх гаєчок.
І розлітається все, ненадійно затиснуте.
Щастя — це жити, погане усе забуваючи,
Щастя — це жити й від щастя боятися тріснути.

Щастя залежить від кількості сонячних променів,
Місяця, бурі магнітної, серотоніну…
Щастя – любові звірятко у серці невтомленім.
Щастя — радіти: сьогодні ніхто не загинув.

Самоомана, фантазія, миті ілюзія,
Вигадки, домисли, міфи недавної Греції.
Щастя — це зморшки довкола очей твоїх друзів.
Щастя — любові маленьке звірятко у серці.

Знаю, було, про звірятко, про серце в мережі.
Чула: «Розпродажі залишків, стоків. Не буде».
Добре, що щастя, на щастя, ніяк не залежить
Від тавтологій і того, що думають люди.
Де б не жило: в голові, у долонях, у грудях.
Хай воно буде.
Для кожного
Буде!

***

Аритмія…

І тоді починається дощ, не звичайний, а метеоритний.
І планети виходять з орбіт і тихенько кудись собі йдуть.
А в тобі розливається серце, рідке і отруйне, як ртуть.
І збиває тобі всі думки і надії, всі ритми.
Ти витримуй, тримайся, ти стримуйся, щоб не завити…

Він не знає, що ночі тобі коричневі.
він не знає, що дні тобі фіолетові,
він не знає, що ходиш до нього за звичкою.
А колись…колись ходила за злетом.
Він не бачить, як зле тобі…

Майже о другій десь між вокзалом і ринком
шепоти у тобі переходять у крики.
Ти вже не встигла зробити з малого велике,
(чорт, принесуть же ті кляті гвоздики!)
Ну, маленьке, пульсуй, бо інакше мені – Вільна каса!
Тільки не зупиняйся, серце моє, тільки не зупиняйся!

Тут, під вітриною кармаркса-рошену
помирати, насправді, не страшно, помирати страшенно.
Пусто-пусто у внутрішній лівій кишені.
Ти вже ангел, немає в тобі ні кісток, ані м’яса.
Тільки не зупиняйся, серце моє, тільки не зупиняй все…

І тоді починається дощ, не звичайний, а справжній.
Він не знає,
не взнає.
Ніхто не розкаже…

***

Але…

У моєму святому місті
По-чернечому нудно.
Я забуду тебе, мій містер,
Але схудну.

Всі історії надто схожі,
Як кораблики вдалині.
І мене ти забудеш. Може.
Але – ні.

І якщо запитають Судді
На Суді не-Страшнім:
– Ким доводився Вам присутній?
– Ким? Ніким!
Але всім…

***

У ночі сто дзеркал.
І жодного кривого.
У ночі дев’ять кіл –
твоїх не обійти.
Одна своя зоря,
одна чужа дорога,
і гнотик від свічі.
О зіронько, світи!

Дідусю Миколай,
я не була слухняна.
Я – чесно-чесно – жду
не різку – возик дрів.
З них ватру розпалю
для всіх, кому погано,
щоб, може, хоч один
зігрітися зумів.

У ночі сто дзеркал.
І жодного кривого.
А скільки не питай –
зоря і шлях чужий.
О зіронько, світи!
На ту, чужу, дорогу.
Іди і не бреши,
собі хоч не бреши.

***

 

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до / Опубліковано 1 рік тому

 

На твоїй брехні,
На моїй брехні
Не збудуєш дім,
Не посадиш сад.
Бом!
Бом!
Бом!
Осінь молиться
За спасіння душ.
Знала б де живе,
Врятувалася б.
Не рятується,
Ходить колами,
Квилить кволими
Голосочками.
Бом!
Бом!
Бом!
Кому молишся?
В кого віруєш?
Я в усіх церквах,
Між усіх ікон
На твоїй брехні,
На моїй брехні
Затинаюся.
Бом!
Бом!
Бом!
Чи за здравіє?
Чи за упокій?
Ставлю свічечку
Посередині…
Бом!
Бом!
Бом!
Запах прілого
Листя-ладану.
Осінь молиться…

***

Все, що ти скажеш,
Може бути
Використано.
Все може бути
З тобою і
проти тебе.
Той, хто за пультом,
Розімкни електричний ланцюг.
Це – неправильне з’єднання,
Short circuit.
Все, що ти змовчиш,
Може стати злочином
проти людства.
Людства супроти людства.
Людство й любов
Починаються однаково.
Людство і вбивство
Нічим не закінчуються.
Той, хто за пультом,
Не чує твоїх відео звернень,
Не читає твій твіттер.
Він сконцентровано
Дивиться у приціл,
глухий і неграмотний.