Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до / Опубліковано 2 роки тому

 

Пункт перший – вигадати гніздо.
Пункт другий – вбити перший гвіздок.
Пункт третій – приписати у ньому самця.
Пункт четвертий – висидіти когось з яйця.
Пункт п’ятий – вигодувати пташеня,
Душу йому віддаючи щодня.
Пункт четвертий повторити ще двічі.
Пункт шостий — подивитися правді у вічі.
Пункт сьомий — розлучитися із самцем
І побути собою кінець кінцем.
Пункт восьмий — обов’язковий —
як це не дивно,
Кількість пунктів для кожного
ВАРІАТИВНА.

 ***

Mea culpa

Кожен із нас у пітьмі свого серця, як в морі,
вперто шукає маяк, що тремтить віддалік.
Серце, країні чужій не потрібні історії
Міста, з якого прибилися ці кораблі.

Падає горизонт, небо над ним твердне.
Скільки вже тягарів на твоїй осі?
Ти на єдину мить вкотре стаєш смертним,
І забуваєш все, і вибачаєш всім.

Хтось тобі в кров пересипав морської солі,
Хтось відібрав тобі дім і пустив уплав,
Хтось у кишені мушлі тобі клав
І залишав без шторму тебе кволим.

Чуєш, як по хребту наростає риф?
Як у тобі мовчать покоління риб?
Серце твоє лускою береться як?
Кожен із нас корабель,
що горить.

А люди скажуть:
«Дивіться!
Маяк!»

***

Ця незалежність, у яку ми входили жовтенятами,
Вчилися забувати вірші про доброго Леніна
І пропускати половину розділів у підручниках.
Ми були тоді напівголодними і багатими,
коли гроші стали мільйонами, а ручки пахучими.

Ця незалежність з очима страху і смаком нічого,
Вона була майже безформна, і ми не носили форми.
Ми вже не вірили в Леніна, ми ще не вірили в Бога,
Ми вірили у Скайвокера, Біле братство і в слово «реформи».

Так мали би сходити з розуму новонароджені,
Якби не мали щастя відразу усе забувати.
Коли історія почала мироточити кров’ю і датами,
Сандормохами, Биківнями і чорними дошками.

Так мали би сходити з розуму всі святі і мертві,
Якби вони не були гордими і всесильними.
У цієї незалежності були й неозвучені жертви:
Покоління наших батьків і їхні втрачені сім’ї.

Вони змінювали паспорти: той Союз, цей союз був іржавим.
Вони знали: шляхи на волю бувають лише важкі.
Доки матері торгували на ринках Москви і Варшави,
Чоловіки відкривали для себе секс, рок-н-рол і пляшки.

Всі історії їх історій, їх ран прості:
«Він був бракований: той Союз, цей союз».
Їхні діти, стискаючи зуби, вчилися толерантності,
Їхні онуки мають по четверо дідусів і бабусь.

Ця незалежність, нам чомусь постійно казали,
Що вона далася нам залегко, задурно, за так.
Це дитинство на руїнах дитячих майданчиків і спортзалів
Мусило вирости і неодмінно залізти у танк.

Бо шляхи на волю чомусь бувають лише важкі.
Незалежно від рангу, статусу і положення.
Бо роками збирані татусем пляшки
Були винесені на Майдан його сином.
Так мали би сходити з розуму знову народжені,
Якби вони не були народжені сильними
Для волі.

 ***

А ми сиділи на горі,
і небо падало згори.
Ти пошепки щось говорив,
Щоб не злякати Місто.

І голос твій, як світлий мед,
Повільно зцілював мене.
І серце падало у не-
бо в Місті стало тісно.

Небо..небо…небо…небо…
Не боляче мені вже, бо
В мені живе твоя любов
І Місто те липневе.

А ти, ти скрізь, а ти, ти де?
А я про тебе кожен день
Запитую не у людей – у неба.

Вже осінь, осінь вже ось-ось,
І павутиння стоголось
Кочує
Містом

Місто…місто…місто…місто…
І через рік, і через сто
Між нами голос, як місток.
Я ненавмисно…
Чуєш?

 ***

Мій коханий, я, чесно сказати, страшенно стомилася,
ти налив мені чашу гірку, попередив: “Не пий!”
Я пила і просила лиш крапельку божої милості,
але бог у відпустці, а може він просто скупий.

Небо пахне озоном і трошечки – ранньою липою,
я куплю парасолю, щоб вийти без неї в грозу.
Побіжу босоніж по калюжах, не плачу, не схлипую.
Є гризота у мене, і я її справно гризу.

Мені б личив такий, метрів два, у пальто бездоганному,
мені б личив хлопчина без гальм, молоде бісеня,
мені б личили всі, я би личила їм, але маю коханого,
ти зав’язуєш очі мені, я бреду навмання.

І отак, ні твоя, нічия, я стрибаю калюжами,
як ікону, рятую твій образ від правди й химер.
Є гризота у мене, я вірила в те, що подужаю,
але бог у відпустці, а може він просто помер…

 ***

З того часу, як річка зірвала мости,
Містом Д. не проходять дощі й каравани.
Місто Д. беззмістовне і тим бездоганне,
Мироточить і стогне мільйонами стигм.

В місті Д. у пошані сліпий сажотрус,
Бо киптюжать у небо фантоми заводів.
А худий віслючок возить скарги і воду
На подвір’я старенької Яне Помру.

Містом Д. часом ходить чудний землетрус,
Ланцюжком доміно він складає будинки,
І реве віслючок, тільки Яне Помру
Його гладить і плаче: «Не бійся, дитинко,
Ти маленьке звіря, я маленька людинка,
Для великих ці зсуви, ці струси, ця гра.
Але нам не пора, нам іще не пора.»

Так доскиглює день, віслючок і стара
Воду ллють на коріння безплідного міста,
Вони не сподіваються цвіту чи листя,
Просто їм не пора, їм іще не пора.

В місті Д. сплять тривожно мале і старе,
Тут ще вродять мости.
І ніхто не…

Крапка крапка тире,
крапка тире*

*..—, .— в азбуці Морзе означає UA – Україна.

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до / Опубліковано 2 роки тому

 

Старість починається там,
де припиняються пошуки:
істини, знань, сенсу буття,
правди чи вічної любові.

Я помру молодою,
бо ніколи не стомлюся шукати:
істину твого погляду,
знання твоїх дотиків,
сенс буття без тебе,
правду, що любов поза часом
і простором.

А потому піду до тебе
у довгій білій сукні,
звісно ж, прозорій
(чиста перед тобою)
мостом через річку
усіх моїх сліз.

Люди носять так багато
зайвих речей:
хрест на спині,
камінь на душі,
злість і сумніви в думках.

Я принесу тобі
найтяжчий тягар:
наше мовчання.
Зроби з нього
біле голуб’я
і пригорни мене
вічним
сяйвом
спокою

***

Ніч, коли ти з землею або з водою,
Ніч незасвічених ліхтарів і вікон.
Ти на тонких зап’ястях знайдеш дорогу,
Дальню дорогу без віражів і знаків.

Маєш у цьому світі єдине право —
Множити – не ділити – свою самотність.
Поруч з тобою – Він і його безодня.
Кожен у безпорадний пірнає відчай.

Ти забуття шукаєш у цих обіймах,
Ти запускаєш в себе його безодню.
Та не врятує тих, хто дожив до ранку,
Сонце над містом.
Ночі
дорога
кличе.

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до / Опубліковано 2 роки тому

 

У шостому класі
вчителька математики вліпила мені “четвірку”
за першу чверть.
Вона думала, що вона добре знає життя,
а я не дуже добре знаю математику.
Вона казала, що відмінники повинні
виконувати завдання з зірочкою,
і тато, мама, я і мої сльози
вечорами до зірочок ненавиділи математику і математичку.
Я мабуть ніколи не дізнаюся,
за що недолюблювала мене та жінка середніх років,
яка ніколи не посміхалася
і називала мене лише на прізвище.
Але якби я зустріла її, постарілу і збляклу,
десь на вулиці міста мого дитинства,
я б сказала їй: “Олександро Іванівно,
Ви брехали всім нам,
Ви брехали собі і зірочкам,
бо 1+1 то часом тільки нуль,
на який можна ділити все,
навіть нескінченність.
Олександро Іванівно,
якби я тоді знала це,
я б поділила Вас на 365 нулів
і ніколи більше не плакала
через відчуття власної бракованості,
ніколи б не доводила Вам, батькам,
і собі, собі, собі!
що я найкраща і найрозумніша.
Бо навіть усі зірки Всесвіту
не варті однієї дитячої сльози”.

Але я змовчу, бо в інституті
у мене була вища математика
автоматом.
Тато і мама давно розлучилися.
(Вони так розв’язали свою задачу підвищеної складності).
А я погано знаю життя,
але вчуся прощати.
Поки що на тверду заслужену “трійку”.