Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: 0 / Опубліковано 3 роки тому

 

Я жінка в майстрових руках ―
Не найдавніший із товарів.
Моєму тілу треба пари,
Бо що за скрипка без смичка?

Як струн, торкнеться.
Ледве мить ―
і спурхне ода насолоді ,
немов метелик, затремтить
у найжаданішій з мелодій.

Пильнує ревно кожен такт,
Не схибити щоб ані рухом.
І скрипка, що стогнала глухо,
Дзвенить надривно: «Так! Так! Так!»

І я звучу. Як ця земля.
Як цвіт. Як світ. Як перші грози.
До скрипки треба скрипаля.
До жінки треба віртуоза.

14.03.15

Той, що зникне у ніч з понеділка на п’ятницю,
від своєї присутності начисто вичистить
дім. Лиш пОдушка пахне його чоловічістю,
тільки лИшиться голос від стін відбиватися,
ніби знак нескінченності прагнучи вічності.

Та, що буде ночами стискати ту подушку,
Та, що днями слізьми дотискатиме подружку
в марафоні свого істеричного відчаю,
хоче пахнути ніччю його чоловічою
у нічому, без нІчого, знічено-голою,
але мусить ховати під подушку голову,
щоб не чути удень і вночі того голосу,
щоб забути, як він посміхається, голиться,
спить, жує, на підлозі із нею кохається…
Пахне подушка, голос на стогін зривається
і болить поміж ребер, і зводить судомою…

В ніч на березень крикнуть ключі: “Він удома!”

Вона мовчки жбурне в нього тими ключами
І на кухню піде, щоб запарити чаю.

ДВІ чашки

13.03.15

А віра балансує на межі,
Натомлена моя еквілібристка.
Скажи чому, хоч щось мені скажи.
Все недосяжне аж занадто близько.

І що життя? Такий собі баланс.

Де хибний рух не конче випадковий.
Скажи чому, скажи хоч для нас.
Лови!
Хоча би вдай, що ловиш.

11.03.15

І нікому ні пухом землі, ані вічної пам’яті.
Героїни релігії вводять в іржаві катетери.
Бог не любить усіх. Але ти не навчилася падати,
Ніби кішка, на лапи. Мабуть, ти таки безхребетна.

По тобі і до тебе мільйони чекатимуть милості,
А тобі не даватимуть спокою війни і сироти.
Із зернини любові не конче любов мусить вирости.
Бог не вірить у тебе? А в кого ТИ зможеш повірити?

03.03.15

Сильний мій чоловіче,
мудрий мій чоловіче,
чуєш, ніч кукуріче?
А за нею, за ніччю
знову дихати нічим
при багатті війни.

Місто зроджує тіні,
місто зраджує тіні,
вороги попідтинню,
вогняну павутину
на твою на дитину,
на мою на дитину.
Нашу,нашу дитину
пеленають вони!

Небо вкотре калічить,
ніч не має обличчя,
страх не має обличчя –
тільки сотні гримас.
Сильний мій чоловіче,
мудрий мій чоловіче,
нам боятися нічим,
страх не знає про нас.

А за нашу дитину,
А за кожну дитину.
Кожну-кожну сльозину,
страх у крихті малій
Ніч вбиватиме тіні,
день вбиватиме тіні,
я вбиватиму тіні,
сильний мій,
мудрий мій.

22.02.15

 «Пісенька про чорні панчохи»
1
У всесвіті див не буває нітрохи,
Зміліла чудес глибина.
Хіба що мереживні чорні панчохи
І трішечки того, що над.

Приспів:
І ахали ахи , і охали охи,
І вечір змивав береги,
А чорні панчохи, о чорні панчохи
Стискали пінцети жаги.
Бажання тремкого звабливі дороги,
Спокуси затриманий вдих.
О чорні панчохи, ах чорні панчохи
І все, що в комплекті до них.

2
Сідлають віки норовливі епохи,
Та тільки немає гарніш
за чорні панчохи, ах чорні панчохи
І крапельку того, що між.

11.02.15

Ми самі собі стали гранатами
І мішенями у бою.
А давай ти про мене дбатимеш,
Доки я тебе ще люблю?
Тліють залишки днів попелищами,
І невже не щемить?
А давай нас не будемо нищити,
Доки ми – це ще ми.
У всепрограшній нашій битві
Словогради ревуть.
А давай ти мене любитимеш
Ще живу…

04.02.15