Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: 0 / Опубліковано 3 роки тому

 

І якщо він вже тричі в тобі виринав,
Як ти чутимеш всі його імена?
Як ти знатимеш, яка твоя глибина
і як він змінив рельєф твого дна?
Бо якщо є взагалі те дно,
То й воно із ним заодно.

Ти щоразу вихлюпуєш його із тих вод.
Змінюєш зовнішність і пін-код.
Пишеш собі хартію прав-свобод,
Довго не гоїться – що ж, маєш йод,
Маєш кота, істину у вині
І впевненість, що більше ні-ні.

І от тоді, коли біль НІБИТО трохи стих,
Коли ти НАЧЕБТО майже одна із тих,
Хто навчився робити глибокий вдих,
Він напише тобі просте: «Прости!»

І ти чітко це чуєш: шалене «Плюсь!».
Ти кричиш собі: «Ні, я на це не куплюсь!
Учетверте в воду не увійти.
Хай дурепи читають його листи.
А моя сила волі – камінь граніт.»
І, звичайно, відповідаєш: «Привіт,
Як ти?»

***

Ти знімаєш із мене цей день, як бурштиновий шовк.
Я тебе поділю на сліпих поцілунків мільйони.
Ти знімаєш сорочку і сумніви. Ти увійшов
у цю ніч-океан, нескінченно вологу й солону.

І душа, мій крихкий світлячок серед виру стихій,
мерехтить і тремтить, і злітає на гребені хвилі
у долоні твої, і на мить завмирає…В цій силі
стільки трепету, стільки нестримної ніжності в ній.

Мій палкий,
мій жаданий,
мій любий,
п’янкий,
мій терпкий
і нестерпний,
з твоєї руки
я злітаю
в нові
ненадивляні дні,
сяйвом любощів сповнена.
Знаєш чи ні
таємницю
маленьку
тремтливу
мою?
Я твоя…
Я тобі…
Я тебе
ко-
ха-
ю

***

«Все не так, – говорить, – усе не те.
І волосся твоє золоте
Не приносить тобі ані статку,
Ані щастя…
Росте й росте,
Як задумано від початку, –
Попелясте.
І тим попелом всіяна голова
Сподівається на якісь дива?
Не існує чудес, маленька,
Тільки попелу,
Тільки жменька,
Чи забула, бува?

Всі не ті, – говорить, – усі чужаки.
Люди – мертві, стрімкі літаки,
І холодні такі ж, сріблясті.
Але ж кожному є де впасти.
Із небесної, із руки
Щедрим снігом летять напасті.
Та і хто я такий,
Щоб тобі обіцяти щастя?
Що ти знаєш, мала, про щастя?
Божий кий
Забиває мене у лузу.
Я невдаха, мала, я лузер.
Я слабкий.

Все не так, – говорить, – усе не те!»
Я мовчу.
Я слухаю.
Як росте.
Навіть зовсім не золоте,
ні і ні –
зозулясте.
Щось моє і трішечки не моє.
Трошки наше – не вкрасти.
Бог забрав і Бог мені віддає.
Що Я знаю про щастя?
Що в мені

воно Є!

 ***

 Про небо, про тебе, про те,
Що не втримати, не тримати,
Не витримати. Проте…
Нехай тобі вітер мати,
нехай моє щастя – мить,
на довше його й немає.
Не стримуй, нехай тремтить,
Нехай у мені триває.

А сонце змінює потяги.
Міцніше тримайся за поручні.
А протяги «проти» протягом
Століття. А ти, ти не поруч, ні.
А в мене до тебе потяг і
Статевий, і трохи вище.
Та «проти» противні протяги.
Вищать «та ви що!» і свищуть.

Про мене. І промайне
В промові пряме проміння
Твого непростого вміння
Розмінювати мене
На сотні дрібних монет.
А втім, я давно і не
Проти. Не стане тінню
Розхристаний промінець.
І все-таки не кінець.
Ти може і ян,
та інь – Я.

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: 0 / Опубліковано 3 роки тому

 

***

Ця душа, як вода, стала льодом від вічного холоду.
Перемерзла на синє шаленою впертою силою.
Я навчилася бути від болю нестримно красивою.
Я навчилася бути від крику німою і гордою.

Але ти. Ти навіщо? Мене відігріти не можна. Ну!
Дивися. Ну що ти накоїв? Я тану так боляче.
Сорок днів і ночей будуть литися зради і розпачі.
І у тому потопі вціліти можливо не кожному.

Небо скресло. Ховайся, ковчега будуй, бий на сполох. А
За те, що на сльози ці права не мала за віком і статусом,
Горобина душа має ще від душі наридатися.
Сорок днів і ночей. А тоді я пришлю тобі голуба.

***

Ця зима доконає митців і запеклих старих гіпертоніків.
Їм зашкалює тиск, душить жаба і зраджує градус терпимості.
А надворі війна, дуже вогко, і тихо гниє економіка.
Страх і паніка лізуть з кутків і формуються в нарости й виразки.

Моє місто обходять десятою стежкою сніг і коханнячко.
А мене не обходить, що скаже про мене середня статистика.
Щось неправильно в світі пішло: чи олію розхлюпала Аннушка,
Чи яке нетримання в людей, що кортить убивати і гризтися.

Грудень злущує шкіру із мене дощем і центральним опаленням.
І центральна нервова система місцями надтрісла, як баночка.
Я така егоїстка й мисткиня: я хочу чогось нереального:
Щоб усі були вдома, щоб нам було добре. І трохи коханнячка.