Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: 0 / Опубліковано 3 роки тому

 

Не чую – відчуваю:
Ти з порогу
На сантиметри ділиш вогкість тиші.
І я ковтаю подих твій
І здогад,
Що дихати мені щораз частіше.
Що спурхне ніч –
Метелик у нестямі,
Писатимеш несказане у вічі
В листах до тіла. Пальцями, губами…
До біса – визнаю – каліграфічно.

Ти дивишся.
Так глибоко.
Здаюся.
Я програю цю гру.
Заплющую.
Стискаю.
Палких дівчат не заберуть до раю:
Їм не бракує
На землі спокуси.

Любов на слайди множиться у русі,
Пульсує звук у ритмі ошаліло.
Я ві-да-ю,
Я від-да-ю-ся.
Направ своє перо у вірне русло:
Я від-да-ю тобі
Не тільки тіло.

21.12.14

Ніч зі стелі стікає, густа і безбарвна, як патока.
І женуть мене з дому докірливим поглядом спогади.
Я до тебе біжу, я несу пошматовані клаптики
сукні дня і модель недієву світогляду.

Я не стану у тебе питати поради чи істини,
Бо у точці напруги дівча на мільйон розкололося.
Поверни мені спокій, склади мою душу розхристану
У чітку геометрію добре поставленим голосом.

Закріпи її скотчем. Чи джином без тоніка. Байдуже.
Я ніхто, а нікого лікують і welcome на вулицю.
Трохи морфію з губ твоїх. Трохи…Не стримуй. Тримай же. Вже
я для ТЕБЕ ніхто. А таке взагалі не лікується.

Ніч зі стелі стікає, ніяк не стече.
Я до тебе біжу. Я не вибігла ще.

18.12.14.

Я, напевне, колись з’їду з глузду
і жбурлятиму знаками оклику
у червоні милі трамвачики,
ніби чорну магію вуду,
ніби моркву пухнатим зайчикам.
Я кумедною бабцею буду.

І дідусь мій, такий Бандерос весь,
або може просто бандерівець,
в піджаку піде донегальському
підбирати мої знаки оклику
за кохання вічного покликом,
а не тільки заради еросу.
(Хай обзаздряться Валька із Галькою).

Я сміятимуся кокетливо
і дивитимуся закохано,
як у брогах своїх лакованих
він бурчить щось під ніс і охає,
підбираючи знаків плетиво
дуже гідно і переконливо.

Я під руку візьму його лагідно,
процитую йому щось із Вільяма,
не того, що Шекспір, а іншого –
Блейка Вільяма. І скажу йому:
“Я колись тобі тричі зрадила.
А ходімо “Мохіто” вип’ємо?”

Пустотливою буду бабцею,
а дідусь мій недочуватиме.
Він поверне на нашу вулицю.
Засміється: “Яке ти дівчисько ще.
Де поділися мої капці?
Про “Мохіто” мені ж почулося?”

11.12.14

І всі слова не ті,
мов гості не на часі.
Як їм не натякай, –
не йдуть, хоч ти заплач.
І губи вже тремтять
і видих вже почався,
а множиться на нуль
словесний програвач.

Я ж жінка, я ж з усіх
колись можливих логік
обрала крик і плач
як доказ правоти.
А от тепер мовчу,
страшний мені вівторок,
і чорна середа
несказана тремтить.

А як прийде четвер,
ти дуже пильно слухай.
Це я заходжу в дім
самотній і німий.
Я жінка. Я мовчу,
та маю гарні вуха.
Щоб ти в них шепотів,
як любиш голос мій.

10.12.14

“Ділення”

В цьому місті,
У цьому бездумному місті
люди втратили глузд,
а гніздо – літаки.
Хлопців учать ділити
У стовпчик
На 200.
300 ляже в остачу,
А частка в рядки.

08.12.14

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: 0 / Опубліковано 3 роки тому

 

Мої пальці живуть
у гніздечку твоїх долонь
під затишним крилом пильного погляду.

Ніжність, тепла і вогка, як травнева ніч,
огортає, горне, гортає сторінки наших зустрічей.

Вітер дмухає на білу кульбабку мого волосся,
пасмо на твоїй щоці, ледь торкаєшся подихом,
запускаєш у небо повітряним змієм тихе “кохаю”.

День закриває вікна – то ти цілуєш мої очі.
І б’ється серце в теплому пір’ячку щемкого щастя:
Тук
тук
тук
впусти мене
у дім своєї душі,
бо все втрачає зміст,
коли ти випускаєш мої
пальці-ластів’ята у холодний світ.

Хто мав гніздечко під хмарами, не обживе нори.

День закриває фіранки неба,
я згортаюся клубочком
біля твого серця.
нарешті
вдома

ніжність

08.11.14

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: 0 / Опубліковано 3 роки тому

 

“Хтось для щастя”

Моє тихе «можливо» завжди остаточне.
Сніг за вікнами ходить пухнастий, лапатий.
Як життя заганяє мене у куточки,
Я сміюся: «Життя, маю круглу кімнату».

Я, можливо, зрадлива, брехлива і підла,
За гріхи, припускаю, мені ще воздасться.
Але в мене є трошки напоїв і їдла,
Ліжко є, і у ліжку лежить хтось для щастя.

І мені абсолютно відверто начхати,
Хто з ким спить і за що один одного тролять.
Два вазонки і кіт у віконці кімнати.
Хтось для щастя читає мені Мумі-тролів.

Я нічого нікому ніколи не винна
Сніг за вікнами заздрить пухнастий, лапатий.
Хтось для щастя саджає мене на коліна.
Я сміюся. Я маю йому щось сказати:)

28.11.14

І де б ти не прокидався,
І хто б не лежав би поруч,
З якої б іще країни ти не привіз магніти.
Я знаю, моя біда вся
У тому, що ти говориш,
Я слухаю, і від того
вже просто хочеться жити.

Вчергове пакуєш сумку.
Берлін? Будапешт? Майамі?
Робота―завжди робота,
чек-іни, знайомства, візи.
Розлука ― завжди розлука,
і жити календарями
Звикаєш. А ти жартуєш:
«Спакую й тебе, полізеш?»

І де б ти не засинав би,
В якому житті і житі.
Повернешся і тоді я
Поспати зможу нарешті.
Бо щось розрізає навпіл.
Бо просто хочеться жити.
Надія ― завжди надія.

Дай знати, як доберешся.

27.11.14

 Коли зміниться вітер,а сонце запіниться хвилею,
Білі шви його світу, зашиті червоними й чорними,
Затріщать по кривавому наживо, сказяться ворони.
І тоді, забинтована розпачем, станеш безсилою.

Із безодні, як погляд безумця, страшної, глибокої,
Поприходять до нього його невпокорені демони.
За рукав будуть смикати,вабити, звати:» Ідемо. Ми
За тобою, своїх не лишаємо в щасті і спокої».

Все, що він розірвав,
Що збирала,цілуючи клаптики.
Що було йому світлом,
Що було тобі світом.
Роздере до кісток, ані чути, ні знати.
Не плакати!!!
І не вити, у жодному разі ― ти чула? ― не вити!

А як вітер затихне, запалиш свічу і
Будеш кликати доти,
Доки він не почує…

25.11.14

І навіщо тобі стільки ніжності?
Нею небо сніжить,
і душа моя ніжиться.

Що робити із нею?
Варити варення пастельного ранку?
Смакувати, як ти відкриваєш квітчасту фіранку,
а весь світ мені заздрить у вікна,
як ці орхідеї?

Чи запарити з чаєм
духмяно в найкращому в світі горнятку?
Милуватися з пальців, тонких і чутливих,
як ця порцеляна?
Ти ось-ось підведеш свої очі – і серце розтане,
і утисячне, всоте, вмільйонне почнеться спочатку
море ніжності
з криками чайок.

Підставляти обличчя,
цілуй мої очі, я сплю, не злякай моїх марень,
наяву ж не буває такого щемкого мережива.
Ти на щастя моє розпустив найпухнастіші хмари.
Я плету з тої нитки обійми,
вдягайся у них обережніше.
А вони тобі личать.
О, як же вони тобі личать.

І навіщо тобі стільки ніжності?
Я кохаю тебе.
Цілий світ тому тішиться.

23.11.14

Хочеться тиші.
Чаю із чашок,
Купованих просто для настрою.
Світла мрійливого,
Ніжно-пастельного в хаті.

Хочеться сонця,
Грайливою бути й пухнастою.
І не брехати,
Ніколи в житті не брехати.

Хочеться миру.
Щоб друзі на кухні,
Щоб співи і сміх,
І, як завжди, не в ноти все.

Хочеться щастя,
На тисячу років, для всіх.
І не боротись,
Ніколи в житті не боротися.

Хочеться жити,
Носити з книгарень книжки,
Їсти по шостій страшні калорійні смаколики.
Не опускати і
Не відпускати
ТІЄЇ руки.
І не втрачати
Коханих.
Ніколи.
Ніколи.
Ніколи.

19.11.14