Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 3 месяца тому

 

«Птах»

Хвилями входять спазми,
Згинають і ниють.
Води відходять і тягне низ живота.
Ти так чекала сина, Маріє.
А буде птах.

Ти сповідалася-виповідала мрії.
Снився. Явився. Прорік. Прирік.
Ти сподівалася щастя, Маріє.
А буде крик.

Простоволоса. З надією. При надії.
Станеш найзнанішою із породіль.
Ти не зрадієш славі, Маріє.
Бо буде біль.

Жінка приходить до Бога.
Не просить — виє.
Відповідь чесна і тим страшна:
«Ти — ідеальна мати, Маріє.
Чужим синам.»

Ластівки — нотами на дротах.
І в тебе — птах.
Б’ється ще поки, як в клітці, в тобі
Твій біль.
Ваш бій.

…Горло стискають спазми,
А натовп виє.
Жінка іде зі страти з останніх сил.
Більше не вірить в бога Марія.
Знову чекає сина і знову мріє,
Що буде син…

***

Квіти роздай, залиши пустотілі будинки,

Цвітом каштановим вичисти ночі нагар.

Жити сьогодні сьогоднішнім — рідкісний дар.

Особливо для жінки.

Тиша твоя і в тобі – не однакові тиші.

Слухати мовчки: всередині йде боротьба.

Все, що тебе не убило, зробило сильнішою.

Хіба?

Сонце доходить до краю, зітхає і падає.

Серце доходить до крапки, стискається й тисне.

Ти обираєш щодня між брехнею і правдою

Тишу. Ну, звісно.

Вірити, ніби ніколи не чула про досвід.

Мріяти, ніби ніколи не досить.

І довіряти – немов не брехав і не збреше.

Жити сьогодні сьогоднішнім.

Заповідь перша

***

 

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 6 месяцев тому

 

Сонця малий горішок на язиці
день перекочує за піднебіння.
Сутінь. Стежина. Дві довгі тіні.
Рука в руці.

В неї в очах — покоління жіночих скрут.
Ще молода. Вже сива. На бога. К бісу.
Він дослухається. Злегка тремтить. «Не бійся!
Я — тут!»

Слизько. Окропом мороз пече.
Сплетені пальці беруть судоми.
Стежка вузька, коли йдеш із додому.
Їй на плече
Зірка сідає…

Зашпортується і плаче
тілом, ні звуку у тім плачу.
Він переводить на неї погляд
Незрячий.
Почув.

Ніч їм не ворог, вбиває не час, а люди.
Втома — не слабкість, любові не бракне сил.
Грудкою в груди вгрузає грудень.
Слизько. Стежина. І будь що буде.
Мати і син.

***

Говорили не розмовляючи.
Переважно реченнями умовними.
Дорікали трьома мовами,
Жодну з них до пуття не знаю. Чи
не ті слова складалися в ребуси?
Стали один одному пазлами.
Не було озвучено й названо
головне: кому воно треба все.

Звук у звук впадає – й німіє,
Другу друг чи цензор натомість?
Ти мені сама беззмістовність,
Я тобі лише алалія.

- Чуєш?
- Що?
- Нічого! Не варто.
- Слухай!
- Так?
- А втім, не важливо.

Звуконеутворення справа,
Словонедотримання зліва.

Дотліває слово почате.
Чисті у своєму безчесті.
Слухай мене мовою жестів.
Так зручніше буде мовчати.

***

Я жінка в майстрових руках ―
Не найдавніший із товарів.
Моєму тілу треба пари,
Бо що за скрипка без смичка?
Струни торкнеться –
і за мить
Зринає ода насолоді,
Найзаповітніша з мелодій
Зростає, шириться, тремтить.
Пильнує ревно кожен такт,
Не схибити щоб ані рухом.
І скрипка, що мовчала глухо,
Надривно стогне: «Так! Так! Так!»
Так я звучу. Як ця земля.
Як цвіт. Як світ. Як перші грози.
До скрипки треба скрипаля.
До жінки треба віртуоза.

***

“Теорія всеімовірності”

Може тому, що біль.
Може тому, що втома.
Може тому, що бігти
треба, щоб не втекти.
Але на тій планеті, де сходиш ти,
Я
більше
не вдома.

Може палата мір
Зміряє міру горю?
Може комусь халяль -
то мені харам?
Тільки якщо Магомет не помітив гору,
Чи ж є гора?

Цей унікальний світ -
як унісекс Джоконда.
Посмішка чи усмішка?
Небілий шум.
Може колись я сяду і напишу
Тобі в Макондо.

Може тому, що ніч
Млосна така й манірна.
Може тому, що впасти
Треба, щоб не піти.
Але чомусь на планеті, де сходиш ти,
Всебезвідносно.
Всеімовірно.

***

Снилася мені чоловіча ніжність…
Рясно опадала в мені росою,
Струмом пробігала, палила спрагло.
Соком розливалася полуничним.
Я її торкнулася й розбудила.
І відкрили пальці в мені космос.
І Ковші обидва стекли Молочним
Шляхом і розплавили моє тіло.
А коли я стала зірковим пилом,
Мерехтів зі мною зімлілий Всесвіт,
До грудей тремтливо вуста приклавши.
Снилася мені чоловіча ніжність…

***

Пост-великоднє:

Світ набуває форми,
Я набуваю змісту.
Вперто астматик-місто
Душиться згірклим димом.
Вечір мене повільно
Перетирає в жорнах,
Вечір замісить тісто.
Тихо зійду над містом -
Прісна господня глина.

Ніч непомітно згорне,
І під крилом незримим
Я видихаю місто…
Чорним і знову чорним…
Нині і прісно…

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 10 месяцев тому

 

Хтось тобі долю вишив
З долу й до рукава.
Рани — не найстрашніше.
Рани – це ще жива.
Руки кладуть на плечі,
Щоб відібрати щит.
Внутрішні кровотечі —
Найнебезпечніші.
Жінко моя хоробра,
Жаль мій, моє жало.
Шрами – це дуже добре.
Шрами – це зажило.
Досвід — то найцінніше.
Лиш не питай, чому
Хтось тобі долю вишив
Чорним по чорному.

***

Підсумки року:

Каже: На, похворій і подумай
над поведінкою,
ось тобі testing , evaluating,
ось тобі homework, роби.
Ті, що в гробах, і ті, що ще ляжуть в гроби,
Будуть тобі снитися, інколи.

З року у рік доживаєш, дотягуєш до весни,
Де і беруться сили, це щось у генах.
Рік, наче сповідь, був болісним і складним.
Рік був страшенним.

Рік, наче прірва, — бійся, але лети.
Рік, ніби безвість, розпався на сни і луни.
З нього виходиш, як з бою, німим і безумним,
З нього виходиш…чи ж ти?

Їж мандарини, пий свій гропринозин,
Спи, ніби предки були ведмедями бурими,
Буря магнітна зміниться сніжною бурею,
Тисячі зим
Ходять-заходяться кашлем сухим і вогким.
На, похворій,
перевідчуй цей день.
З чорного року ти вперто виходиш на вогники
світлих людей…

***

Якби ти посадив для мене сад,
Я б роздала вазонки з підвіконня.
Я б на світанку цілувала сонну
Росу на листі, і проста краса
В мені будила сили. Колисав
Би сад пташат і світлячками бавив.
І вабив нас. А стовбури шершаві
Тримали стелю світу і фасад.
Якби ти посадив для мене сад…

Якби ти збудував для мене дім
І заховав його посеред саду,
Де цвіркуни хоралами надсадно
Віншують спокій і себе у нім,
Я стерегла б найбільшу таїну —
Маленьку стежку, що веде додому.
І вберегла б від заздрощів і втоми,
і словом злим ніхто б не посягнув
на нашу тишу; нашу глибину
не розтривожив каменем твердим,
Якби ти…
Якби я народила тобі світ,
Якби ми освятили ним наш дім…

***

What is Щастя?

Осінь від вересня зиму гостює й підпоює,
Фото у листі, пробачте, з минулого року.
Осінь не листя лишає — листи за собою:
«Щастя не буде. Розпродажі залишку й стоків».

Щастя — це те, що опишуть мільйонами гаджетів.
Щастя — це мрії й надії заброджений силос.
Де їх шукати, таких, що ніколи не зраджують?
Де загубити їх, тих, що не чули про щирість?

Сонце виходить, зриває різьбу з моїх гаєчок.
І розлітається все, ненадійно затиснуте.
Щастя — це жити, погане усе забуваючи,
Щастя — це жити й від щастя боятися тріснути.

Щастя залежить від кількості сонячних променів,
Місяця, бурі магнітної, серотоніну…
Щастя – любові звірятко у серці невтомленім.
Щастя — радіти: сьогодні ніхто не загинув.

Самоомана, фантазія, миті ілюзія,
Вигадки, домисли, міфи недавної Греції.
Щастя — це зморшки довкола очей твоїх друзів.
Щастя — любові маленьке звірятко у серці.

Знаю, було, про звірятко, про серце в мережі.
Чула: «Розпродажі залишків, стоків. Не буде».
Добре, що щастя, на щастя, ніяк не залежить
Від тавтологій і того, що думають люди.
Де б не жило: в голові, у долонях, у грудях.
Хай воно буде.
Для кожного
Буде!

***

Аритмія…

І тоді починається дощ, не звичайний, а метеоритний.
І планети виходять з орбіт і тихенько кудись собі йдуть.
А в тобі розливається серце, рідке і отруйне, як ртуть.
І збиває тобі всі думки і надії, всі ритми.
Ти витримуй, тримайся, ти стримуйся, щоб не завити…

Він не знає, що ночі тобі коричневі.
він не знає, що дні тобі фіолетові,
він не знає, що ходиш до нього за звичкою.
А колись…колись ходила за злетом.
Він не бачить, як зле тобі…

Майже о другій десь між вокзалом і ринком
шепоти у тобі переходять у крики.
Ти вже не встигла зробити з малого велике,
(чорт, принесуть же ті кляті гвоздики!)
Ну, маленьке, пульсуй, бо інакше мені — Вільна каса!
Тільки не зупиняйся, серце моє, тільки не зупиняйся!

Тут, під вітриною кармаркса-рошену
помирати, насправді, не страшно, помирати страшенно.
Пусто-пусто у внутрішній лівій кишені.
Ти вже ангел, немає в тобі ні кісток, ані м’яса.
Тільки не зупиняйся, серце моє, тільки не зупиняй все…

І тоді починається дощ, не звичайний, а справжній.
Він не знає,
не взнає.
Ніхто не розкаже…

***

Але…

У моєму святому місті
По-чернечому нудно.
Я забуду тебе, мій містер,
Але схудну.

Всі історії надто схожі,
Як кораблики вдалині.
І мене ти забудеш. Може.
Але — ні.

І якщо запитають Судді
На Суді не-Страшнім:
- Ким доводився Вам присутній?
- Ким? Ніким!
Але всім…

***

У ночі сто дзеркал.
І жодного кривого.
У ночі дев’ять кіл -
твоїх не обійти.
Одна своя зоря,
одна чужа дорога,
і гнотик від свічі.
О зіронько, світи!

Дідусю Миколай,
я не була слухняна.
Я — чесно-чесно — жду
не різку — возик дрів.
З них ватру розпалю
для всіх, кому погано,
щоб, може, хоч один
зігрітися зумів.

У ночі сто дзеркал.
І жодного кривого.
А скільки не питай -
зоря і шлях чужий.
О зіронько, світи!
На ту, чужу, дорогу.
Іди і не бреши,
собі хоч не бреши.

***

 

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 1 год тому

 

Пункт перший – вигадати гніздо.
Пункт другий – вбити перший гвіздок.
Пункт третій – приписати у ньому самця.
Пункт четвертий – висидіти когось з яйця.
Пункт п’ятий – вигодувати пташеня,
Душу йому віддаючи щодня.
Пункт четвертий повторити ще двічі.
Пункт шостий — подивитися правді у вічі.
Пункт сьомий — розлучитися із самцем
І побути собою кінець кінцем.
Пункт восьмий — обов’язковий —
як це не дивно,
Кількість пунктів для кожного
ВАРІАТИВНА.

 ***

Mea culpa

Кожен із нас у пітьмі свого серця, як в морі,
вперто шукає маяк, що тремтить віддалік.
Серце, країні чужій не потрібні історії
Міста, з якого прибилися ці кораблі.

Падає горизонт, небо над ним твердне.
Скільки вже тягарів на твоїй осі?
Ти на єдину мить вкотре стаєш смертним,
І забуваєш все, і вибачаєш всім.

Хтось тобі в кров пересипав морської солі,
Хтось відібрав тобі дім і пустив уплав,
Хтось у кишені мушлі тобі клав
І залишав без шторму тебе кволим.

Чуєш, як по хребту наростає риф?
Як у тобі мовчать покоління риб?
Серце твоє лускою береться як?
Кожен із нас корабель,
що горить.

А люди скажуть:
«Дивіться!
Маяк!»

***

Ця незалежність, у яку ми входили жовтенятами,
Вчилися забувати вірші про доброго Леніна
І пропускати половину розділів у підручниках.
Ми були тоді напівголодними і багатими,
коли гроші стали мільйонами, а ручки пахучими.

Ця незалежність з очима страху і смаком нічого,
Вона була майже безформна, і ми не носили форми.
Ми вже не вірили в Леніна, ми ще не вірили в Бога,
Ми вірили у Скайвокера, Біле братство і в слово «реформи».

Так мали би сходити з розуму новонароджені,
Якби не мали щастя відразу усе забувати.
Коли історія почала мироточити кров’ю і датами,
Сандормохами, Биківнями і чорними дошками.

Так мали би сходити з розуму всі святі і мертві,
Якби вони не були гордими і всесильними.
У цієї незалежності були й неозвучені жертви:
Покоління наших батьків і їхні втрачені сім’ї.

Вони змінювали паспорти: той Союз, цей союз був іржавим.
Вони знали: шляхи на волю бувають лише важкі.
Доки матері торгували на ринках Москви і Варшави,
Чоловіки відкривали для себе секс, рок-н-рол і пляшки.

Всі історії їх історій, їх ран прості:
«Він був бракований: той Союз, цей союз».
Їхні діти, стискаючи зуби, вчилися толерантності,
Їхні онуки мають по четверо дідусів і бабусь.

Ця незалежність, нам чомусь постійно казали,
Що вона далася нам залегко, задурно, за так.
Це дитинство на руїнах дитячих майданчиків і спортзалів
Мусило вирости і неодмінно залізти у танк.

Бо шляхи на волю чомусь бувають лише важкі.
Незалежно від рангу, статусу і положення.
Бо роками збирані татусем пляшки
Були винесені на Майдан його сином.
Так мали би сходити з розуму знову народжені,
Якби вони не були народжені сильними
Для волі.

 ***

А ми сиділи на горі,
і небо падало згори.
Ти пошепки щось говорив,
Щоб не злякати Місто.

І голос твій, як світлий мед,
Повільно зцілював мене.
І серце падало у не-
бо в Місті стало тісно.

Небо..небо…небо…небо…
Не боляче мені вже, бо
В мені живе твоя любов
І Місто те липневе.

А ти, ти скрізь, а ти, ти де?
А я про тебе кожен день
Запитую не у людей – у неба.

Вже осінь, осінь вже ось-ось,
І павутиння стоголось
Кочує
Містом

Місто…місто…місто…місто…
І через рік, і через сто
Між нами голос, як місток.
Я ненавмисно…
Чуєш?

 ***

Мій коханий, я, чесно сказати, страшенно стомилася,
ти налив мені чашу гірку, попередив: «Не пий!»
Я пила і просила лиш крапельку божої милості,
але бог у відпустці, а може він просто скупий.

Небо пахне озоном і трошечки — ранньою липою,
я куплю парасолю, щоб вийти без неї в грозу.
Побіжу босоніж по калюжах, не плачу, не схлипую.
Є гризота у мене, і я її справно гризу.

Мені б личив такий, метрів два, у пальто бездоганному,
мені б личив хлопчина без гальм, молоде бісеня,
мені б личили всі, я би личила їм, але маю коханого,
ти зав’язуєш очі мені, я бреду навмання.

І отак, ні твоя, нічия, я стрибаю калюжами,
як ікону, рятую твій образ від правди й химер.
Є гризота у мене, я вірила в те, що подужаю,
але бог у відпустці, а може він просто помер…

 ***

З того часу, як річка зірвала мости,
Містом Д. не проходять дощі й каравани.
Місто Д. беззмістовне і тим бездоганне,
Мироточить і стогне мільйонами стигм.

В місті Д. у пошані сліпий сажотрус,
Бо киптюжать у небо фантоми заводів.
А худий віслючок возить скарги і воду
На подвір’я старенької Яне Помру.

Містом Д. часом ходить чудний землетрус,
Ланцюжком доміно він складає будинки,
І реве віслючок, тільки Яне Помру
Його гладить і плаче: «Не бійся, дитинко,
Ти маленьке звіря, я маленька людинка,
Для великих ці зсуви, ці струси, ця гра.
Але нам не пора, нам іще не пора.»

Так доскиглює день, віслючок і стара
Воду ллють на коріння безплідного міста,
Вони не сподіваються цвіту чи листя,
Просто їм не пора, їм іще не пора.

В місті Д. сплять тривожно мале і старе,
Тут ще вродять мости.
І ніхто не…

Крапка крапка тире,
крапка тире*

*..—, .— в азбуці Морзе означає UA – Україна.

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 1 год тому

 

Там, де вбиті везуть небитих,
Не завжди вистачає пам’яті.
Ми так довго вчимось любити,
А навчились лише ненависті.

І приходить четвер нечистим.
Віра вірі у груди муляє.
І зривають з грудей намисто,
А воно вибухає – кулями.

А воно розбухає пам’яттю,
І уже за кілька декад
До грудей з молоком ненависті
Прикладуть немовлят.

24/04/16

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 2 года тому

 

Приходить на втомлених лапах
І моститься в ліжку печаль.
А я пам’ятаю твій запах.
А я відчуваю твій запах.
А ніч розливає свій чай…

Приходить і ну муркотати.
І я їй згодовую день,
Де я відчуваю цю втрату,
Де я відчуваю, як страту.
Де час зупинився і жде…

Приходить,
Приходить,
Приходить…
А час на своєму стоїть.
І крок завмирає на сходах,
І знову лягає твій подих
На губи вологі мої…

Приходить на втомлених лапах
І моститься в ліжку печаль.
А я відчуваю твій запах.
А я пам’ятаю твій запах.
А я пам’ятаю все…
Жаль

***

«Виліковно хворі»

Двоє стоять біля моря,
Кидають камінці.
Дівчина щось говорить,
Він відрізає: «Цить!
Все, що ми мали, — тут, у твоїй руці.
Бачиш ту хвилю?
Давай поціль.
Ми ж виліковно хворі».

Дівчина плаче:
«Невже кінець?
Можна я збережу ну хоч камінець?
Віриш? Я зможу, я збережу».
Кривиться: «Не переходь межу.
Вмій відпускати людей і дні,
Все, що ми мали, — отам на дні.
Сльози – то неминуче,
Але ж no past, no future,
І не пиши мені…»

Різні вагони, одне купе.
Дівчина плаче, сусід хропе.
В серці – три літри моря.

Серце, чому ти не камінець?
Може, у нього кілька сердець?
І тим, кільком, все-все одно.
Чула? No past. No future. No…
(«Ми ж виліковно хворі»)
В серці – три літри моря.
Серцю аби купатися.
Дівчина відчиняє вікно

І розтискає пальці…

01.02.16

***

Соло

«Куди пішов коханий твій, о найпрекрасніша з жінок?»
Пісня пісень, глава 6.

Все починається там, де немає початку.
Тягнеться ниточка, хтось її тихо снує.
Мій Соломоне, клади мене, ніби печатку,
Тільки на серце, на серце премудре твоє.

Попід ступнями моїми горить і холоне.
Сорок ночей у пустелі топчу я вогонь.
Зрадника я цілувала, о мій Соломоне,
Зрадника з кров’ю викашлюю з тіла свого.

О, був прекрасним коханий, кохана – мов сарна.
Не загасити ж любові водою з ріки.
В ліжку шукала коханого. Тільки намарно.
Вийшов у сад, а забрів у чужі квітники.

О Соломоне, у тебе ж сто сорок коханок,
Як ти дізнався, що я – та єдина із них?
Другу належала, друга свого я жадала.
Де мій коханий? ― Пасе серед лілій своїх.

Не озирайся, не плач, молода Суламіто.
Все закінчилося. Піниться дух мандрагор.
Все починається там, де не хочеться жити.
Ближче до серця, премудрого серця твого.

21.01.16

***

Щось приречене є:
- у цих неосінніх градусах
- у ртуті пунктирній градусників
- у сріблі радості
і ненáвисті

От би в перший глевкий снігопад
Попід вітром, як лезо не гострене,

Перестріти її ,
Твоїм щастям огорнену,
стати осторонь…
Зафіксований шах твій і мат
Білим — білим на чорному.

І кричати, і вити слова
В небо нотами-голками гострими,
Із подвійних тире білих губ
Випускаючи воронів.
Не колишня, а майже вдова
На любові безлюдному острові.
Ось вона — біла пляма минулого
На душі переораній.

Щось приречене є:
- у байдужому погляді
- в пальцях тонких
- у відбитках на тілі
папері
- у сплаві образи і відчаю

Осінь сльози клює
На тарілці листóпаду.
Осінь світлом і тінню
розбудить мене
Шшш!
Іншою…

13.10.15

***

Час такий,
що кожен собі Мюнхгаузен.
Маєш кóси — рятуйся,
не хочеш тягнути – вішайся.
День такий,
Не встигаєш робити паузи
між словами, але
між вибухами – частіше все.

Ніч така,
Не сталеві нерви й не гумові.
До світанку
довше,аніж до смерті.
Шприц любові і зо дві ампули гумору
У моєму мед-, соц-, і, звісно, вибух-пакеті.

Світ такий,
Відкрито скриньку Пандорину.
І розрито могилу.
І свіжу могилу вирито.
Вояки і танки полями ідуть на оранку.
Засівають трупами.
Вижнуть сироти.

03.09.15

***

Щось в тобі завмирає, стискається, твердне, холоне.
Грає кульками ртуті у боулінг на третій доріжці.
Зморшки тихо вирізьблюють древні великі каньйони.
Щось в тобі відмирає. Май силу, май розум. Відріж це.

Щось в тобі завмирає приречено і нездоланно.
Як дитина, якій ти не встигла ще вибрати імені.
Ти ще носиш її у собі, як жалобу, ще стримано
Сподіваючись на стусани поміж ребер ногами.

Щось в тобі завмирає з такою страшною красою,
Що у горах би сходити мали смертельні лавини.
Щось в тобі… І ти носиш цю першу єдину дитину.
І носитимеш зáвжди. Примирить, але не загоїть.

Нехай буде і воля, і слава твоя…
Щось в тобі … Але ти обираєш ім’я.

21.08.15

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 2 года тому

 

Хтось вірить у гори

Волого-зелені

У хутрі смерек

І мереживі рік.

Я вірю у море,

А море у мене,

І море моє ­– чоловік…

Що входить у мене так глибоко й різко

До стогону й крику,

До млосного блиску.

Що робить з блідої білявки метиску.

Й готує цунамі для мене на дні.

Що губить безжально й народжує з піни,

Жбурляє на берег і лиже коліна,

А потім підхоплює й любить невпинно.

І мало мені,  завжди мало мені!

Тікаю від нього щоразу щодуху.

Щезаю надовго, шукаю, де сухо,

З обіймів його у бетонну задуху,

Де вир почуттів не збиває із ніг.

А море ночами приходить зітхати,

мене уві сні на руках колихати,

І кличе, і хоче, і вабить, прокляте,

Бо ж море моє — чоловік.

Я вірю йому, не витримую, ні.

І знову я в морі, немов у вогні.

А море в мені, скільки ж моря в мені!

31.07.15

Все повторюється: час і місце
під котячим пильним оком місяця.
І солодка, ніби груші крадені,
Припада до вуст. І серце падає.
Тільки тінь проскочить непомічено:
Все повторюється, та не дівчина.
Тій, колишній, теж є з ким упасти?
Все повторюється: ночі пастка
І солодка припадає-горнеться.
Все повториться — чорт забирай! — спотвориться.
Під котячим оком незворушним
У саду гниють нестиглі груші…

27.07.15

Хтось вигадав тебе і в тебе вірить,
Не роблячи поміток на полях.
А ти питаєш, чи бувають діри
В галактиці Гіркий чумацький шлях.
А ти питаєш, як набрати неба
У решето душі, щоб через край.
Хтось вигадав тебе, комусь це треба,
А значить, хоч сьогодні не вмирай.
Зшивай себе із клаптиків шматинок,
Закріплюй клеєм, скотчем чи вином.
Бо є той хтось і ти його дитина.
А значить, хоч комусь не все одно…

25.07.15

І сидить вона в позі лотоса, мудрий Будда,
до якого молитися вголос я не зумів.
Захистіть її, демони Антигуа і Барбуді,
Заступіться за неї, духи Маршаллових островів.
То прокляття моє і найглибша моя нірвана -
Чути пальцями голки її неземної душі.
Просвітліть її, суфії Бандар-Сері-Бегавану,
Обійди грозою її, чорнобородий Юй-Ши.

Бережіть її, мертві й живі, з землі і з неба.
Темні й світлі, білі, чорні й зелені.
Від усього, чого їй не можна й не треба.
А тому у найпершу чергу — від мене.

01.07.15

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 2 года тому

 

Цей світ безіменний, навіки нічий,
Квиток в один бік до тиші.
Ти в ньому
свідомо
мене приручив.
Навіщо?

19.06.15

***

Отак виходь і йди, біжи собі за край.
За краєм є краї, де кожна хата скраю.
А в мене голуб’я, я плачу: «Не вмирай.
Не полишай мене, будь тим, хто не лишає».

Бо ж має бути хтось у пір’ячку чи без,
Хто підставля плече, нехай мале, а чуйне.
Лежачого не б’ють, під нього не тече
Вода утішних сліз. Не добивають, чуєш?

Отак виходь і йди. Намостить голуб’я
Гніздечко на даху хатини, що не скраю.
Бо ж має бути хтось у пір’ячку, як я.
Я вперто жду його. Того, хто не вбиває.

А голу-голу-би
У небо голу-бе.
Голуб мене, люби.
Мій го-лу-бе…

16.06.15.

***

Наші діти ідуть у хрестові походи,
Наші предки чекають із моря погоди,
Моє море було нескінченним і гордим,
Моє море тепер за кордонами тіл.

Моє море тепер вимагає пожертви,
Моє море тепер вимагає пожерти,
Море-море тепер вже не Чорне,а мертве,
Викидає кістки на чужий суходіл.

Концентрація солі надміру критична.
А над гладдю не чайки – зозуля:»Ку-ку!»
Море-море ночами приходить і кличе:
Біле, Жовте, Червоне і Адріатичне.
Абонент «Чорне море» не має зв’язку.

А в мені воно квилить, пульсує і дише,
А мене роз’їдає до серця воно.
Абонент «Чорне море»,
До біса цю тишу!
Я не вірю, я знаю: раніше-пізніше ―
Я почую твій не-
міжнародний дзвінок.

01.06.15

***

А буває така вічність
єдина мить.
І буває така помилка,
що не вчить.
А бувають часи безплідних
Зусиль.
А буває таке очищення ―
Через біль.
І для тебе колись буде
сенс і суть.
А бувають такі люди,
Що рятують
І йдуть…

01.06.15

***

Там, де в інших крапка, у мене кома.
Намистини мрій на гарячій нитці.
Білий бог приходив до мого дому,
я згубила ключ, щоб не відчинити.

Ми удвох сиділи попід дверима
До спини спиною по різні боки.
І мені боліло, що він, незримий,
У мені мав річку свою глибоку.

Річку з сотень тисяч стрімких струмочків,
Що повільно точать моє каміння.
Білий бог зізнався тієї ночі,
Що, мабуть, любити не дуже вміє.

І невиридані всі, і непрошені
Виливалися з мене фонтанами.
Він зітхнув: «Маленька моя, хороша,
Все ти зможеш, ніжна моя,жадана моя.

Все ти зможеш, сильна моя, вперта моя.
Переможеш словом, вогнем і кригою.»
Білий бог не має права померти.
Я не маю права на цю релігію…

31.05.15

***

Не пиши.
Не бреши про любов,
Де усі персонажі
Вигадані,
Прикрашені.
І де губи не наші,
І де руки не наші, ні.

Тут життя,
Що не варте
виїденого яйця.
Тут би вижити.
А тобі так багато
Ввижається
І бажається.
Тихше ти!

Тут людей
Топлять хвилі
цунамі
Від відчаю до еміграції.
А в тобі
Досить квилить,
Що з нами
Між нами
Могло би статися…

Все, про що ти вже написала,
напишеш
Про не своє,
Дофантазуєш.
Але краще мовчи,
У цій тиші
Нехай накує
Зозуля

Ані року разом,
По сто років кожному,
А завжди окремо.
Це війна,
де усі переможені.
Це життя у версії
ДЕМО.

26.05.15

***

Гей, подорожній, як прийдеш у Спа…
Прийдеш же, а, подорожній?
Що як там буде жінка, у Спа?
Біля ганебного, біля стовпа.
І очі у неї порожні?

Що як та жінка – все, що хотів?
Що, як у неї десять котів
І одинадцята зрада?
Майже ніколи не навпаки.
Любить палити у спальні свічки,
І віддаватися ззаду?

Що вона робить біля стовпа?
Ой, подорожній, у тій їхній Спа
Що взагалі вона робить?
Просто не вчила правила гри.
Гей подорожній, ти забери
Звідти її, обіцяй-говори,
Як вам удвох буде добре.

І що любов – божевільна сліпа -
Зрештою все переможе.
Гей, подорожній, як прийдеш у Спа,
Прийдеш же, а, подорожній?
Скільки
чекати
можна?
А?

23.05.15

***

А щоб не плакати, вона рахує пташок.

Загортає курчаток у кожушок,
хоч би й уявних, не справжніх.
Мокрих, смішних ( кожному зернятко: «На!»)
таких же безпомічних, як вона,
Й нікому не скаже,
Як серед ночі зривається і біжить,
кожного вкутує, над кожним дрижить,
колискові співає.
Потім до ранку лежить навзнак,
все дослухається: як вони, як?
Чи не голодні, не змерзли чи не…
Чує себе, чує їх, не збагне,
Кого ж з них
насправді
немає…

24.04.15

***

Всі кохання її були щирими.
Всі кохані її були звірами
з очима чорним по сірому.

Всім була вірною.
Всім була вірою.
Всім вірила.

А тоді прибився над звірами звір.
Він здирав з неї шкіру: «Вір мені! Вір!»
Вигризав з неї віру. Сказано ж: звір.
Він зробив її сірою.

І вона вищирилася,
зіщулилася,
ощетинилася
і завила до зір
під неба чорною пащею…

Усі люди їй стали звірами.
«Вір мені! Вір!»

нізАщо!

23.04.15

***

І тобі доведеться навчитись без нього дихати,
щосекунди на смерть із фантомним болем боротися.
Люди плутають часто фатально безвихідь із виходом
і виходять… у вимитих вікон відкриті космоси.

Все мине, я минаю, я просто можу скінчитися,
хтось зарядне моє у кватирку раптово викине.
Відриваю від себе надії червоні китиці
І жбурляю у світ літаків холостими криками.

Значить, треба було такого зустрічі вибуху.
Значить, треба було такого душ пересичення.
Значить, треба було увійти так до відчаю глибоко,
щоб тепер захлинутися краденим щастям, позиченим.

Люди плутають дати, міста, імена.
Вчися дихати.
І не підходь до
вікна.

14.04.15

***

Жити так, щоб тільки сьогодні,
Щоб секунди лизали п’яти.
І щоб руки твої холодні
Не встигати запам’ятати.
Щоб ніколи не ночувати
У житті ані сні твоєму.
Доведи мене вдруге..вп’яте…
До…сконало, як теорему.
А по тому лиши зі свічкою
на вітрах у чужім саду.
А до відчаю…о, до відчаю
Я сама себе доведу…

05.04.15

***

Рондель №2.

Тільки справжній, живий ти в душі важиш тонни,
Не підірвуть тебе тисячі детонаторів.
Я не жебрала світом на бронзові статуї,
Я тобі не лила постаментів бетонних.

Я люблю тебе втомленим, хворим чи сонним,
Не молюся на тебе, тебе не вигадую.
Тільки справжній, живий ти в душі важиш тонни,
Не підірвуть тебе тисячі детонаторів.

Я кохаю тебе світло і не жертовно.
Я радію з тобою і я тебе радую.
Не ліплю з тебе бога, пророка, диктатора.
І тобі не потрібно святої Мадонни.
Тільки справжній, живий ти в душі важиш тонни.

01.04.15

***

«Інтимний рондель»

Моє життя з твоїм на брудершафт
Із келихів, позичених у Бога.
Мов при багатті сирота убога,
В обіймах відігріється душа.

Де дотиків і поцілунків шал,
Є тільки двоє, поза тим нічого.
Моє життя з твоїм на брудершафт
Із келихів, позичених у Бога.

А ніч дає світанку відкоша,
Скидає сумнів сукні на підлогу.
І ніжна терпкість струменить волого
У келих тіла. Пий, не поспішай.
Моє життя з твоїм на брудершафт.

29.03.15

Дівчинко-жінко на тисячу пазлів,
Що там зо-бра-же-но?
Хто тебе, хто тебе цього разу
Висипав у вікно?
Небу — шматочок, сонцю – шматинку
Тисячну. Як воно?
Хто малював тебе, дівчинко-жінко?
Що там зо-бра-же-но?
Словом чи ділом
Хто тебе краяв?
Що то була за гра?
Ти хоч сама ще…
Ти пам’ятаєш,
Що там зобра…?

Знову чекати.
Хай не відразу,
Хтось і колись складе
Дівчинку-жінку з тисячі пазлів.

Дев’ятсот
Дев’яносто
Де..?

28.03.15

Як сокиру, слова загрубі
Увігнав у моє стебло.
30 кілець маю на зрубі,
Більше, вибач, не наросло.

Мала крону, в міру красиву,
Фотосинтез начебто вдалий.
Дроворубів не шанувала.
Ти став винятком, це важливо.

Наді мною молиться синє,
піді мною –трава.
Листя-листячко-ластовиння,
Я
Жива!

Я жива,
Я жива…

Заростаю з часом корою.
Та слова,

ті слова
час уперто

не гоїть…

17.03.15

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: 0 / Опубліковано 3 года тому

 

Я жінка в майстрових руках ―
Не найдавніший із товарів.
Моєму тілу треба пари,
Бо що за скрипка без смичка?

Як струн, торкнеться.
Ледве мить ―
і спурхне ода насолоді ,
немов метелик, затремтить
у найжаданішій з мелодій.

Пильнує ревно кожен такт,
Не схибити щоб ані рухом.
І скрипка, що стогнала глухо,
Дзвенить надривно: «Так! Так! Так!»

І я звучу. Як ця земля.
Як цвіт. Як світ. Як перші грози.
До скрипки треба скрипаля.
До жінки треба віртуоза.

14.03.15

Той, що зникне у ніч з понеділка на п’ятницю,
від своєї присутності начисто вичистить
дім. Лиш пОдушка пахне його чоловічістю,
тільки лИшиться голос від стін відбиватися,
ніби знак нескінченності прагнучи вічності.

Та, що буде ночами стискати ту подушку,
Та, що днями слізьми дотискатиме подружку
в марафоні свого істеричного відчаю,
хоче пахнути ніччю його чоловічою
у нічому, без нІчого, знічено-голою,
але мусить ховати під подушку голову,
щоб не чути удень і вночі того голосу,
щоб забути, як він посміхається, голиться,
спить, жує, на підлозі із нею кохається…
Пахне подушка, голос на стогін зривається
і болить поміж ребер, і зводить судомою…

В ніч на березень крикнуть ключі: «Він удома!»

Вона мовчки жбурне в нього тими ключами
І на кухню піде, щоб запарити чаю.

ДВІ чашки

13.03.15

А віра балансує на межі,
Натомлена моя еквілібристка.
Скажи чому, хоч щось мені скажи.
Все недосяжне аж занадто близько.

І що життя? Такий собі баланс.

Де хибний рух не конче випадковий.
Скажи чому, скажи хоч для нас.
Лови!
Хоча би вдай, що ловиш.

11.03.15

І нікому ні пухом землі, ані вічної пам’яті.
Героїни релігії вводять в іржаві катетери.
Бог не любить усіх. Але ти не навчилася падати,
Ніби кішка, на лапи. Мабуть, ти таки безхребетна.

По тобі і до тебе мільйони чекатимуть милості,
А тобі не даватимуть спокою війни і сироти.
Із зернини любові не конче любов мусить вирости.
Бог не вірить у тебе? А в кого ТИ зможеш повірити?

03.03.15

Сильний мій чоловіче,
мудрий мій чоловіче,
чуєш, ніч кукуріче?
А за нею, за ніччю
знову дихати нічим
при багатті війни.

Місто зроджує тіні,
місто зраджує тіні,
вороги попідтинню,
вогняну павутину
на твою на дитину,
на мою на дитину.
Нашу,нашу дитину
пеленають вони!

Небо вкотре калічить,
ніч не має обличчя,
страх не має обличчя -
тільки сотні гримас.
Сильний мій чоловіче,
мудрий мій чоловіче,
нам боятися нічим,
страх не знає про нас.

А за нашу дитину,
А за кожну дитину.
Кожну-кожну сльозину,
страх у крихті малій
Ніч вбиватиме тіні,
день вбиватиме тіні,
я вбиватиму тіні,
сильний мій,
мудрий мій.

22.02.15

 «Пісенька про чорні панчохи»
1
У всесвіті див не буває нітрохи,
Зміліла чудес глибина.
Хіба що мереживні чорні панчохи
І трішечки того, що над.

Приспів:
І ахали ахи , і охали охи,
І вечір змивав береги,
А чорні панчохи, о чорні панчохи
Стискали пінцети жаги.
Бажання тремкого звабливі дороги,
Спокуси затриманий вдих.
О чорні панчохи, ах чорні панчохи
І все, що в комплекті до них.

2
Сідлають віки норовливі епохи,
Та тільки немає гарніш
за чорні панчохи, ах чорні панчохи
І крапельку того, що між.

11.02.15

Ми самі собі стали гранатами
І мішенями у бою.
А давай ти про мене дбатимеш,
Доки я тебе ще люблю?
Тліють залишки днів попелищами,
І невже не щемить?
А давай нас не будемо нищити,
Доки ми – це ще ми.
У всепрограшній нашій битві
Словогради ревуть.
А давай ти мене любитимеш
Ще живу…

04.02.15

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: 0 / Опубліковано 3 года тому

 

І якщо він вже тричі в тобі виринав,
Як ти чутимеш всі його імена?
Як ти знатимеш, яка твоя глибина
і як він змінив рельєф твого дна?
Бо якщо є взагалі те дно,
То й воно із ним заодно.

Ти щоразу вихлюпуєш його із тих вод.
Змінюєш зовнішність і пін-код.
Пишеш собі хартію прав-свобод,
Довго не гоїться – що ж, маєш йод,
Маєш кота, істину у вині
І впевненість, що більше ні-ні.

І от тоді, коли біль НІБИТО трохи стих,
Коли ти НАЧЕБТО майже одна із тих,
Хто навчився робити глибокий вдих,
Він напише тобі просте: «Прости!»

І ти чітко це чуєш: шалене «Плюсь!».
Ти кричиш собі: «Ні, я на це не куплюсь!
Учетверте в воду не увійти.
Хай дурепи читають його листи.
А моя сила волі – камінь граніт.»
І, звичайно, відповідаєш: «Привіт,
Як ти?»

***

Ти знімаєш із мене цей день, як бурштиновий шовк.
Я тебе поділю на сліпих поцілунків мільйони.
Ти знімаєш сорочку і сумніви. Ти увійшов
у цю ніч-океан, нескінченно вологу й солону.

І душа, мій крихкий світлячок серед виру стихій,
мерехтить і тремтить, і злітає на гребені хвилі
у долоні твої, і на мить завмирає…В цій силі
стільки трепету, стільки нестримної ніжності в ній.

Мій палкий,
мій жаданий,
мій любий,
п’янкий,
мій терпкий
і нестерпний,
з твоєї руки
я злітаю
в нові
ненадивляні дні,
сяйвом любощів сповнена.
Знаєш чи ні
таємницю
маленьку
тремтливу
мою?
Я твоя…
Я тобі…
Я тебе
ко-
ха-
ю

***

«Все не так, — говорить, — усе не те.
І волосся твоє золоте
Не приносить тобі ані статку,
Ані щастя…
Росте й росте,
Як задумано від початку, -
Попелясте.
І тим попелом всіяна голова
Сподівається на якісь дива?
Не існує чудес, маленька,
Тільки попелу,
Тільки жменька,
Чи забула, бува?

Всі не ті, — говорить, — усі чужаки.
Люди — мертві, стрімкі літаки,
І холодні такі ж, сріблясті.
Але ж кожному є де впасти.
Із небесної, із руки
Щедрим снігом летять напасті.
Та і хто я такий,
Щоб тобі обіцяти щастя?
Що ти знаєш, мала, про щастя?
Божий кий
Забиває мене у лузу.
Я невдаха, мала, я лузер.
Я слабкий.

Все не так, — говорить, — усе не те!»
Я мовчу.
Я слухаю.
Як росте.
Навіть зовсім не золоте,
ні і ні -
зозулясте.
Щось моє і трішечки не моє.
Трошки наше – не вкрасти.
Бог забрав і Бог мені віддає.
Що Я знаю про щастя?
Що в мені

воно Є!

 ***

 Про небо, про тебе, про те,
Що не втримати, не тримати,
Не витримати. Проте…
Нехай тобі вітер мати,
нехай моє щастя – мить,
на довше його й немає.
Не стримуй, нехай тремтить,
Нехай у мені триває.

А сонце змінює потяги.
Міцніше тримайся за поручні.
А протяги «проти» протягом
Століття. А ти, ти не поруч, ні.
А в мене до тебе потяг і
Статевий, і трохи вище.
Та «проти» противні протяги.
Вищать «та ви що!» і свищуть.

Про мене. І промайне
В промові пряме проміння
Твого непростого вміння
Розмінювати мене
На сотні дрібних монет.
А втім, я давно і не
Проти. Не стане тінню
Розхристаний промінець.
І все-таки не кінець.
Ти може і ян,
та інь – Я.