Заговори кольори (рефлексія)

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до Заговори кольори (рефлексія) / Опубліковано 4 місяці тому

 

Червоний

Кажеш: «Пристрасть – це не боятися, а стрибати
Там, де сім загорож,
Туди, де не знаєш дна.
Не питати – летиш чи пірнаєш,
Удвох чи одна.
Вперше, вдруге, в сто пʾяте.»

Жовтий

Кажеш: «Місяць сьогодні випав із рукава,
Цілував незнайомок,
Гуляв нетверезим містом,
сам був пʾяним, либонь,
а таким напідпитку тісно,
все одно ж на світанку болітиме голова.»

Оранжевий

Кажеш: «Ось тобі мандариновий мандарин,
Новий рік у долоньці,
І тато кружляє маму
Під нечутну мелодію…
Пахне так само,
Тільки тата немає, а мама шепоче доньці:
«Він такий був один».

Зелений

Кажеш: «Прийде весна, принесе тюльпани.
Вишня вибухне щастям,
А яблуньку – під вінець
Клен, такий молодий.
Я боюся тобі обіцяти, що це не кінець,
Що любов ні зужити, ні вкрасти,
Цвіт зівʾяне,
Будуть плоди.»

Блакитний

Кажеш: «Небо і річка кохаються серед літа.
Один одного поглинають,
Принаджують, надивляються глибини.
Все довкола їм заздрить, бо тільки вони
Так уміють любити
На відстані.
А я знаю,
Де вони зустрічаються –
Під проливним дощем,
Де вода до води щільно горнеться, просить: «Ще».
Небо щемко сіріє, бо час іти.
Річка хвилею плаче, змиває мости,
топить човни.
Так, вони
Вміють любити,
Точнісінько я і ти.»

Синій

Кажеш: «Я пам’ятаю цей сон.
Синій потяг, синій перон.
Синя гілка,
Синій-синій жетон.
Синій натовп пливе в унісон.
Синьо дзвонить мобілка.
І всередині – синя синь.
Люди кажуть: не можеш нести, то покинь.
А не можеш покинути, так тримай
Скільки сили.
Синьо-синьо туркоче трамвай.
Сині очі тобі раптом кажуть: Давай
ми народимо сина?»

Фіолетовий

Каже: «Хіба нам не байдуже?
Все на світі відносно.
Крихкі і убогі,
Відчайдушно хапаємо бороду бога,
а маємо тільки мить
І надію.»
Але в небі ламається райдуга
і дзвенить.
Говори-говори,
розкладу тебе на кольори,
нехай гріють…

01.02.18

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до / Опубліковано 4 місяці тому

 

Ліси, які ліси дрімучі –
Ні докричатись, ні пройти.
Така любов, що тільки мучить, –
То не вершина, ні, то круча.
Доходь до краю і лети!
Була душа, а нині душка,
Каміння стане на курган.
Ти так трусив любові грушу,
Що опівнічна Пелюшка –
Тепер заслужена Яга.
І в цьому мороці ядучім
Мовчить зорі дороговказ.
Образи поховають нас:
Лавина сходить, стогне круча.
Не та любов, що тільки мучить…

03.01.18

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до / Опубліковано 4 місяці тому

 

Іноді тіло занадто складне, щоб носити.
Часом провина занадто тяжка, щоб просити:
“Пробач і забудь”.
Я не знаю, що легше, що важче.
Жінка, що плаче,
Стане тією, що просто мовчить.
Ні, не просто мовчить –
Їде в автобусі посеред мосту, світліє при думці:
От якщо раптом зупиниться тут. Я пройду цей
Шлях до води.
Все, що вийшло з води, має стати водою”.
Мружиться сонце. Вона помічає, як двоє
Там, на мосту, розкривають обійми.
“Ось я і вільна.
Пробач і забудь”.
У катарсисі миті
Обриси міста, і міст, і ті двоє розмиті,
Розлиті у лійку Дніпра.
Не зупиняється час, ні автобус, ні гра,
Що нав’язують люди…
Ще не пора.
Грудень.

08.12.17

 

Вірю-не вірю

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до Вірю-не вірю / Опубліковано 4 місяці тому

 

Вірю-не вірю, а де перевірена мірка,
Що обміряє важкість мого гріха?
Двоє зі мною: той, що запалює зірку.
І ангелятко, що смикає за рукав.

Сяде на груди ніч, за століття довша,
Чи
світло холодне болісно обпече,
Старший говорить: «Кожному – своя ноша»,
Менший шепоче: «Маєш моє плече».

Як це сміливо: вірити в слово «завтра».
Дякую кожній секунді за видих і вдих.
Дякую двом: де один не дрімає на варті,
А задля другого і прокидатися варто,
І засинати м’якіше на дошках твердих.

Вірю-не вірю, а все ж, виявляється, вірю:
В щастя секунду, в любові безмежної храм.
В того, хто щедро відміряв мені понад міру.
І в ангелятко, яке мені старший довірив.
Щоб рятувало
Щоденно
мене своїм:
«Мааам!»

 

Все, що мені лишилося…

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до Все, що мені лишилося… / Опубліковано 4 місяці тому

 

Ти.
Все, що тобі лишилося, ̶ гострий язик і коротка пам’ять.
Місто беруть в облогу каштани і світлофори.
Осінь – це час колишніх і важкохворих.
Хтось підбирає листя,
Хтось його
палить.
Скоро, так скоро.

Ми.
Вересень – час гадати на павутинні,
Час зариватися носом десь під ключицю
І тамувати подих, бо все скінчиться.
Що вбережеш, що намостиш в колиску дитині
Зими?

Все, чого ти навчилася, ̶ не вибачати,
Різати коси і ниточки гострих речень,
Час говорити правду беззаперечно.
Знати б, з якого звуку почати
Цей відлік втечі.

Я.
А до зими – два подихи, три удари.
Рими, і ритми, і аритмія.
Знову німію, amore mio,
Знову не вмію
Тримати хмари.
Знову не ми –
Я –
Все, що мені лишилося…

 

28.09.18

 

Правопис

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до Правопис / Опубліковано 4 місяці тому

 

«Якось усе не виходило, не виходило, а потім вийшло…»

                                                                       Оксана Боровець

Якось ти все писала, писала,

Аж раптом: про тебе написано.

Першим листям сухим обтирав серпень лисину,

І волосся твоє від бажання назвалося кучерявим.

І слова нечужими здалися, ну,

маєш право.

Бо усе,що раніше, було неправильно,

А тепер ти все виправила і все відправила йому.

Бо не все ж тільки справи,

Бо хочеться справжнього.

Бо не все ж комусь: раптом дещицю і мені,

Але хтось,посміхаючись, каже: «Ні,

Не чіпай його,

Це не за правилами,

За правописом ти з іменників, що завжди в однині!».

Ти смиренно викреслюєш:  «Аve!»

Але думка вкрадається яко тать,

І під ребрами розливається гіркота:

А якби все було саме так,

І була б нам дитинка

З найсвітлішим, з наймарципановішим  з імен.

Але:

«В цьому реченні ти другорядний член,

Зайве слово і жінка.»

Ти одним-одна, однина,

І ніяких тобі власних назв,

Суфіксів зменшувально-пестливих.

Жодних винятків. Безкомпромісний, як літера «ер»,

Вже, дивися, і серпень сухотний помер,

Буде злива.

Мертві яблука морщаться за вікном,

Крапка, жодних тобі тире або ком,

Жодного дива…

Якось ти все писала, писала,

Аж раптом: тебе і прочитано.

Він тобі був учителем,

А ти йому читанкою.

От і мовчи тепер…

Все за правилами

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до / Опубліковано 10 місяців тому

 

“Птах”

Хвилями входять спазми,
Згинають і ниють.
Води відходять і тягне низ живота.
Ти так чекала сина, Маріє.
А буде птах.

Ти сповідалася-виповідала мрії.
Снився. Явився. Прорік. Прирік.
Ти сподівалася щастя, Маріє.
А буде крик.

Простоволоса. З надією. При надії.
Станеш найзнанішою із породіль.
Ти не зрадієш славі, Маріє.
Бо буде біль.

Жінка приходить до Бога.
Не просить – виє.
Відповідь чесна і тим страшна:
“Ти – ідеальна мати, Маріє.
Чужим синам.”

Ластівки – нотами на дротах.
І в тебе – птах.
Б’ється ще поки, як в клітці, в тобі
Твій біль.
Ваш бій.

…Горло стискають спазми,
А натовп виє.
Жінка іде зі страти з останніх сил.
Більше не вірить в бога Марія.
Знову чекає сина і знову мріє,
Що буде син…

***

Квіти роздай, залиши пустотілі будинки,

Цвітом каштановим вичисти ночі нагар.

Жити сьогодні сьогоднішнім – рідкісний дар.

Особливо для жінки.

Тиша твоя і в тобі – не однакові тиші.

Слухати мовчки: всередині йде боротьба.

Все, що тебе не убило, зробило сильнішою.

Хіба?

Сонце доходить до краю, зітхає і падає.

Серце доходить до крапки, стискається й тисне.

Ти обираєш щодня між брехнею і правдою

Тишу. Ну, звісно.

Вірити, ніби ніколи не чула про досвід.

Мріяти, ніби ніколи не досить.

І довіряти – немов не брехав і не збреше.

Жити сьогодні сьогоднішнім.

Заповідь перша

***

 

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до / Опубліковано 1 рік тому

 

Сонця малий горішок на язиці
день перекочує за піднебіння.
Сутінь. Стежина. Дві довгі тіні.
Рука в руці.

В неї в очах – покоління жіночих скрут.
Ще молода. Вже сива. На бога. К бісу.
Він дослухається. Злегка тремтить. “Не бійся!
Я – тут!”

Слизько. Окропом мороз пече.
Сплетені пальці беруть судоми.
Стежка вузька, коли йдеш із додому.
Їй на плече
Зірка сідає…

Зашпортується і плаче
тілом, ні звуку у тім плачу.
Він переводить на неї погляд
Незрячий.
Почув.

Ніч їм не ворог, вбиває не час, а люди.
Втома – не слабкість, любові не бракне сил.
Грудкою в груди вгрузає грудень.
Слизько. Стежина. І будь що буде.
Мати і син.

***

Говорили не розмовляючи.
Переважно реченнями умовними.
Дорікали трьома мовами,
Жодну з них до пуття не знаю. Чи
не ті слова складалися в ребуси?
Стали один одному пазлами.
Не було озвучено й названо
головне: кому воно треба все.

Звук у звук впадає – й німіє,
Другу друг чи цензор натомість?
Ти мені сама беззмістовність,
Я тобі лише алалія.

– Чуєш?
– Що?
– Нічого! Не варто.
– Слухай!
– Так?
– А втім, не важливо.

Звуконеутворення справа,
Словонедотримання зліва.

Дотліває слово почате.
Чисті у своєму безчесті.
Слухай мене мовою жестів.
Так зручніше буде мовчати.

***

Я жінка в майстрових руках ―
Не найдавніший із товарів.
Моєму тілу треба пари,
Бо що за скрипка без смичка?
Струни торкнеться –
і за мить
Зринає ода насолоді,
Найзаповітніша з мелодій
Зростає, шириться, тремтить.
Пильнує ревно кожен такт,
Не схибити щоб ані рухом.
І скрипка, що мовчала глухо,
Надривно стогне: «Так! Так! Так!»
Так я звучу. Як ця земля.
Як цвіт. Як світ. Як перші грози.
До скрипки треба скрипаля.
До жінки треба віртуоза.

***

“Теорія всеімовірності”

Може тому, що біль.
Може тому, що втома.
Може тому, що бігти
треба, щоб не втекти.
Але на тій планеті, де сходиш ти,
Я
більше
не вдома.

Може палата мір
Зміряє міру горю?
Може комусь халяль –
то мені харам?
Тільки якщо Магомет не помітив гору,
Чи ж є гора?

Цей унікальний світ –
як унісекс Джоконда.
Посмішка чи усмішка?
Небілий шум.
Може колись я сяду і напишу
Тобі в Макондо.

Може тому, що ніч
Млосна така й манірна.
Може тому, що впасти
Треба, щоб не піти.
Але чомусь на планеті, де сходиш ти,
Всебезвідносно.
Всеімовірно.

***

Снилася мені чоловіча ніжність…
Рясно опадала в мені росою,
Струмом пробігала, палила спрагло.
Соком розливалася полуничним.
Я її торкнулася й розбудила.
І відкрили пальці в мені космос.
І Ковші обидва стекли Молочним
Шляхом і розплавили моє тіло.
А коли я стала зірковим пилом,
Мерехтів зі мною зімлілий Всесвіт,
До грудей тремтливо вуста приклавши.
Снилася мені чоловіча ніжність…

***

Пост-великоднє:

Світ набуває форми,
Я набуваю змісту.
Вперто астматик-місто
Душиться згірклим димом.
Вечір мене повільно
Перетирає в жорнах,
Вечір замісить тісто.
Тихо зійду над містом –
Прісна господня глина.

Ніч непомітно згорне,
І під крилом незримим
Я видихаю місто…
Чорним і знову чорним…
Нині і прісно…

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до / Опубліковано 1 рік тому

 

Хтось тобі долю вишив
З долу й до рукава.
Рани — не найстрашніше.
Рани – це ще жива.
Руки кладуть на плечі,
Щоб відібрати щит.
Внутрішні кровотечі —
Найнебезпечніші.
Жінко моя хоробра,
Жаль мій, моє жало.
Шрами – це дуже добре.
Шрами – це зажило.
Досвід — то найцінніше.
Лиш не питай, чому
Хтось тобі долю вишив
Чорним по чорному.

***

Підсумки року:

Каже: На, похворій і подумай
над поведінкою,
ось тобі testing , evaluating,
ось тобі homework, роби.
Ті, що в гробах, і ті, що ще ляжуть в гроби,
Будуть тобі снитися, інколи.

З року у рік доживаєш, дотягуєш до весни,
Де і беруться сили, це щось у генах.
Рік, наче сповідь, був болісним і складним.
Рік був страшенним.

Рік, наче прірва, – бійся, але лети.
Рік, ніби безвість, розпався на сни і луни.
З нього виходиш, як з бою, німим і безумним,
З нього виходиш…чи ж ти?

Їж мандарини, пий свій гропринозин,
Спи, ніби предки були ведмедями бурими,
Буря магнітна зміниться сніжною бурею,
Тисячі зим
Ходять-заходяться кашлем сухим і вогким.
На, похворій,
перевідчуй цей день.
З чорного року ти вперто виходиш на вогники
світлих людей…

***

Якби ти посадив для мене сад,
Я б роздала вазонки з підвіконня.
Я б на світанку цілувала сонну
Росу на листі, і проста краса
В мені будила сили. Колисав
Би сад пташат і світлячками бавив.
І вабив нас. А стовбури шершаві
Тримали стелю світу і фасад.
Якби ти посадив для мене сад…

Якби ти збудував для мене дім
І заховав його посеред саду,
Де цвіркуни хоралами надсадно
Віншують спокій і себе у нім,
Я стерегла б найбільшу таїну —
Маленьку стежку, що веде додому.
І вберегла б від заздрощів і втоми,
і словом злим ніхто б не посягнув
на нашу тишу; нашу глибину
не розтривожив каменем твердим,
Якби ти…
Якби я народила тобі світ,
Якби ми освятили ним наш дім…

***

What is Щастя?

Осінь від вересня зиму гостює й підпоює,
Фото у листі, пробачте, з минулого року.
Осінь не листя лишає – листи за собою:
«Щастя не буде. Розпродажі залишку й стоків».

Щастя — це те, що опишуть мільйонами гаджетів.
Щастя — це мрії й надії заброджений силос.
Де їх шукати, таких, що ніколи не зраджують?
Де загубити їх, тих, що не чули про щирість?

Сонце виходить, зриває різьбу з моїх гаєчок.
І розлітається все, ненадійно затиснуте.
Щастя — це жити, погане усе забуваючи,
Щастя — це жити й від щастя боятися тріснути.

Щастя залежить від кількості сонячних променів,
Місяця, бурі магнітної, серотоніну…
Щастя – любові звірятко у серці невтомленім.
Щастя — радіти: сьогодні ніхто не загинув.

Самоомана, фантазія, миті ілюзія,
Вигадки, домисли, міфи недавної Греції.
Щастя — це зморшки довкола очей твоїх друзів.
Щастя — любові маленьке звірятко у серці.

Знаю, було, про звірятко, про серце в мережі.
Чула: «Розпродажі залишків, стоків. Не буде».
Добре, що щастя, на щастя, ніяк не залежить
Від тавтологій і того, що думають люди.
Де б не жило: в голові, у долонях, у грудях.
Хай воно буде.
Для кожного
Буде!

***

Аритмія…

І тоді починається дощ, не звичайний, а метеоритний.
І планети виходять з орбіт і тихенько кудись собі йдуть.
А в тобі розливається серце, рідке і отруйне, як ртуть.
І збиває тобі всі думки і надії, всі ритми.
Ти витримуй, тримайся, ти стримуйся, щоб не завити…

Він не знає, що ночі тобі коричневі.
він не знає, що дні тобі фіолетові,
він не знає, що ходиш до нього за звичкою.
А колись…колись ходила за злетом.
Він не бачить, як зле тобі…

Майже о другій десь між вокзалом і ринком
шепоти у тобі переходять у крики.
Ти вже не встигла зробити з малого велике,
(чорт, принесуть же ті кляті гвоздики!)
Ну, маленьке, пульсуй, бо інакше мені – Вільна каса!
Тільки не зупиняйся, серце моє, тільки не зупиняйся!

Тут, під вітриною кармаркса-рошену
помирати, насправді, не страшно, помирати страшенно.
Пусто-пусто у внутрішній лівій кишені.
Ти вже ангел, немає в тобі ні кісток, ані м’яса.
Тільки не зупиняйся, серце моє, тільки не зупиняй все…

І тоді починається дощ, не звичайний, а справжній.
Він не знає,
не взнає.
Ніхто не розкаже…

***

Але…

У моєму святому місті
По-чернечому нудно.
Я забуду тебе, мій містер,
Але схудну.

Всі історії надто схожі,
Як кораблики вдалині.
І мене ти забудеш. Може.
Але – ні.

І якщо запитають Судді
На Суді не-Страшнім:
– Ким доводився Вам присутній?
– Ким? Ніким!
Але всім…

***

У ночі сто дзеркал.
І жодного кривого.
У ночі дев’ять кіл –
твоїх не обійти.
Одна своя зоря,
одна чужа дорога,
і гнотик від свічі.
О зіронько, світи!

Дідусю Миколай,
я не була слухняна.
Я – чесно-чесно – жду
не різку – возик дрів.
З них ватру розпалю
для всіх, кому погано,
щоб, може, хоч один
зігрітися зумів.

У ночі сто дзеркал.
І жодного кривого.
А скільки не питай –
зоря і шлях чужий.
О зіронько, світи!
На ту, чужу, дорогу.
Іди і не бреши,
собі хоч не бреши.

***

 

 

Автор: / Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Коментарі Вимкнено до / Опубліковано 2 роки тому

 

Пункт перший – вигадати гніздо.
Пункт другий – вбити перший гвіздок.
Пункт третій – приписати у ньому самця.
Пункт четвертий – висидіти когось з яйця.
Пункт п’ятий – вигодувати пташеня,
Душу йому віддаючи щодня.
Пункт четвертий повторити ще двічі.
Пункт шостий — подивитися правді у вічі.
Пункт сьомий — розлучитися із самцем
І побути собою кінець кінцем.
Пункт восьмий — обов’язковий —
як це не дивно,
Кількість пунктів для кожного
ВАРІАТИВНА.

 ***

Mea culpa

Кожен із нас у пітьмі свого серця, як в морі,
вперто шукає маяк, що тремтить віддалік.
Серце, країні чужій не потрібні історії
Міста, з якого прибилися ці кораблі.

Падає горизонт, небо над ним твердне.
Скільки вже тягарів на твоїй осі?
Ти на єдину мить вкотре стаєш смертним,
І забуваєш все, і вибачаєш всім.

Хтось тобі в кров пересипав морської солі,
Хтось відібрав тобі дім і пустив уплав,
Хтось у кишені мушлі тобі клав
І залишав без шторму тебе кволим.

Чуєш, як по хребту наростає риф?
Як у тобі мовчать покоління риб?
Серце твоє лускою береться як?
Кожен із нас корабель,
що горить.

А люди скажуть:
«Дивіться!
Маяк!»

***

Ця незалежність, у яку ми входили жовтенятами,
Вчилися забувати вірші про доброго Леніна
І пропускати половину розділів у підручниках.
Ми були тоді напівголодними і багатими,
коли гроші стали мільйонами, а ручки пахучими.

Ця незалежність з очима страху і смаком нічого,
Вона була майже безформна, і ми не носили форми.
Ми вже не вірили в Леніна, ми ще не вірили в Бога,
Ми вірили у Скайвокера, Біле братство і в слово «реформи».

Так мали би сходити з розуму новонароджені,
Якби не мали щастя відразу усе забувати.
Коли історія почала мироточити кров’ю і датами,
Сандормохами, Биківнями і чорними дошками.

Так мали би сходити з розуму всі святі і мертві,
Якби вони не були гордими і всесильними.
У цієї незалежності були й неозвучені жертви:
Покоління наших батьків і їхні втрачені сім’ї.

Вони змінювали паспорти: той Союз, цей союз був іржавим.
Вони знали: шляхи на волю бувають лише важкі.
Доки матері торгували на ринках Москви і Варшави,
Чоловіки відкривали для себе секс, рок-н-рол і пляшки.

Всі історії їх історій, їх ран прості:
«Він був бракований: той Союз, цей союз».
Їхні діти, стискаючи зуби, вчилися толерантності,
Їхні онуки мають по четверо дідусів і бабусь.

Ця незалежність, нам чомусь постійно казали,
Що вона далася нам залегко, задурно, за так.
Це дитинство на руїнах дитячих майданчиків і спортзалів
Мусило вирости і неодмінно залізти у танк.

Бо шляхи на волю чомусь бувають лише важкі.
Незалежно від рангу, статусу і положення.
Бо роками збирані татусем пляшки
Були винесені на Майдан його сином.
Так мали би сходити з розуму знову народжені,
Якби вони не були народжені сильними
Для волі.

 ***

А ми сиділи на горі,
і небо падало згори.
Ти пошепки щось говорив,
Щоб не злякати Місто.

І голос твій, як світлий мед,
Повільно зцілював мене.
І серце падало у не-
бо в Місті стало тісно.

Небо..небо…небо…небо…
Не боляче мені вже, бо
В мені живе твоя любов
І Місто те липневе.

А ти, ти скрізь, а ти, ти де?
А я про тебе кожен день
Запитую не у людей – у неба.

Вже осінь, осінь вже ось-ось,
І павутиння стоголось
Кочує
Містом

Місто…місто…місто…місто…
І через рік, і через сто
Між нами голос, як місток.
Я ненавмисно…
Чуєш?

 ***

Мій коханий, я, чесно сказати, страшенно стомилася,
ти налив мені чашу гірку, попередив: “Не пий!”
Я пила і просила лиш крапельку божої милості,
але бог у відпустці, а може він просто скупий.

Небо пахне озоном і трошечки – ранньою липою,
я куплю парасолю, щоб вийти без неї в грозу.
Побіжу босоніж по калюжах, не плачу, не схлипую.
Є гризота у мене, і я її справно гризу.

Мені б личив такий, метрів два, у пальто бездоганному,
мені б личив хлопчина без гальм, молоде бісеня,
мені б личили всі, я би личила їм, але маю коханого,
ти зав’язуєш очі мені, я бреду навмання.

І отак, ні твоя, нічия, я стрибаю калюжами,
як ікону, рятую твій образ від правди й химер.
Є гризота у мене, я вірила в те, що подужаю,
але бог у відпустці, а може він просто помер…

 ***

З того часу, як річка зірвала мости,
Містом Д. не проходять дощі й каравани.
Місто Д. беззмістовне і тим бездоганне,
Мироточить і стогне мільйонами стигм.

В місті Д. у пошані сліпий сажотрус,
Бо киптюжать у небо фантоми заводів.
А худий віслючок возить скарги і воду
На подвір’я старенької Яне Помру.

Містом Д. часом ходить чудний землетрус,
Ланцюжком доміно він складає будинки,
І реве віслючок, тільки Яне Помру
Його гладить і плаче: «Не бійся, дитинко,
Ти маленьке звіря, я маленька людинка,
Для великих ці зсуви, ці струси, ця гра.
Але нам не пора, нам іще не пора.»

Так доскиглює день, віслючок і стара
Воду ллють на коріння безплідного міста,
Вони не сподіваються цвіту чи листя,
Просто їм не пора, їм іще не пора.

В місті Д. сплять тривожно мале і старе,
Тут ще вродять мости.
І ніхто не…

Крапка крапка тире,
крапка тире*

*..—, .— в азбуці Морзе означає UA – Україна.