Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 5 месяцев тому

 

Відколи вперше біла ниточка на плечі
Виявилася моєю волосинкою,
(Моєю нерусою волосинкою),
Я запитую в дзеркала:
Коли жінка старіє, де кордон її старості?

Де починаюся
я нова, ще не прийнята, вже неприйнятна?
Я велика пустеля, порізана зморшками.
Я пігментними плямами всипаний місяць.
Моя шкіра – поверхня морська,
Під якою – єдина підводна ріка,
що тече у мені,
в океан Неслухняного Серця впадаючи.

Я Аліса в Країні Чудес, мої руки і ноги зрадливі, втікають від мене,
А якийсь піаніст, схоже, пальці невтомні мені запозичив,
І вони тільки грають і грають невидиму музику,
І міліє тремкий океан Неслухняного Серця.

Коли жінка старіє?
Чи тоді, коли в ній накопичиться втома,
Стільки втоми, що тіло розшириться
І примусить її розшивати спідниці, аби помістилися
Гіркота і тривога, її неодмінні супутниці?

Коромисло плечей її врешті згинається
Від ваги непідйомного неба.
Бо повітря водою стає.
Донесеш чи зламаєшся?

У трамваї до моря
Зустрічаю тендітну,
Сивокосу і вишукану.
Із очей її – бісики.
На вустах її – сонечко.
І мені відкривається:
Океан Неслухняного Серця
Не старіє, допоки лишаються промені,
Світлосонячні промені
У єдиній підземній ріці,
що не знає кордонів.

Посміхаюся
Людям
і дзеркалу

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 8 месяцев тому

 

Не пийте на ніч каву

Письменник — це завжди манія величі,
хворобливий діагноз.
Гіпертрофована віра,
що ти настільки цікавий,
що можеш вести за собою сотні,
тисячі, мільйони думок.
Можеш стати богом:
спочатку було слово.
А далі — нові світи, нові Адами і Єви.
Ні, не так, перепишу все наново.
Де тут кнопка «Всесвітній потоп»?
І раптом думка без логіки сюжету:
чому не так складно розлюбити людину,
як викреслити її з власної системи вірувань?
Знищити персоналізовану міфологію?
Бо далі що?
Кому потрібна Красуня, яка не стріне своє Чудовисько?
І кому потрібна Красуня, яка стріне, полюбить,
а воно так і лишиться — тільки Чудовиськом?
Письменник — то напозір великий маг,
який може виявитися дешевим трюкачем.
Білосніжка не вкусить чарівне яблуко,
бо у неї парадонтит і кровоточать ясна.
А Русалонька буде жити довго й щасливо,
бо у Прекрасного Принца всі симптоми алергії на рибу.
Письменник — то воскреситель мертвих.
Він збирає пил архівів, змішує його з кров’ю цнотливиць
і втирає в клавіатуру, бо навіть чорна магія
більше не використовує паперу і не нищить лісів,
як нищать їх мої співвітчизники.
І мертві бурчать, невдоволено обростають
новими м’язами і шкірою,
часом навіть шерстю, аби піти за Дудариком,
який веде їх прямо до прірви,
щоб віддати на поталу найбільшим скептикам — читачам.
І все-таки, чому не так складно обнулити людям те,
що вони зробили з тобою,
як пробачити їм все, що ти робив з ними?
Де в цьому світі кнопка Очистити оперативну пам’ять?
Дайте мені шанс забути.
Стати лікарем чи геологом.
Письменник — це завжди манія величі.
Чудовисько — це завжди тільки Чудовисько.
І тільки бог — це завжди хтось інший,
Великий містифікатор.
Бо далі що?

***

Корабель загиблого пилососа
Хитався на хвилях радянського килима.
Він сказав: «Встань і йди!»
Я встала і вийшла.
Він кричав услід:
- Куди ти ідеш?!
- Від тебе.
- Ти сліпий, ти говориш, що цей корабель
привезе нас до Індії,
до скарбів і нового життя.
Але ми сидимо на уламках і мріємо:
Ти – про Індію, я – про новий пилосос.
І нічого не змінюється.

Але тут у сусідній кімнаті гукнули:
- Земля!!!

Простіть, індіанці…

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 11 месяцев тому

 

На твоїй брехні,
На моїй брехні
Не збудуєш дім,
Не посадиш сад.
Бом!
Бом!
Бом!
Осінь молиться
За спасіння душ.
Знала б де живе,
Врятувалася б.
Не рятується,
Ходить колами,
Квилить кволими
Голосочками.
Бом!
Бом!
Бом!
Кому молишся?
В кого віруєш?
Я в усіх церквах,
Між усіх ікон
На твоїй брехні,
На моїй брехні
Затинаюся.
Бом!
Бом!
Бом!
Чи за здравіє?
Чи за упокій?
Ставлю свічечку
Посередині…
Бом!
Бом!
Бом!
Запах прілого
Листя-ладану.
Осінь молиться…

***

Все, що ти скажеш,
Може бути
Використано.
Все може бути
З тобою і
проти тебе.
Той, хто за пультом,
Розімкни електричний ланцюг.
Це — неправильне з’єднання,
Short circuit.
Все, що ти змовчиш,
Може стати злочином
проти людства.
Людства супроти людства.
Людство й любов
Починаються однаково.
Людство і вбивство
Нічим не закінчуються.
Той, хто за пультом,
Не чує твоїх відео звернень,
Не читає твій твіттер.
Він сконцентровано
Дивиться у приціл,
глухий і неграмотний.

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 1 год тому

 

Старість починається там,
де припиняються пошуки:
істини, знань, сенсу буття,
правди чи вічної любові.

Я помру молодою,
бо ніколи не стомлюся шукати:
істину твого погляду,
знання твоїх дотиків,
сенс буття без тебе,
правду, що любов поза часом
і простором.

А потому піду до тебе
у довгій білій сукні,
звісно ж, прозорій
(чиста перед тобою)
мостом через річку
усіх моїх сліз.

Люди носять так багато
зайвих речей:
хрест на спині,
камінь на душі,
злість і сумніви в думках.

Я принесу тобі
найтяжчий тягар:
наше мовчання.
Зроби з нього
біле голуб’я
і пригорни мене
вічним
сяйвом
спокою

***

Ніч, коли ти з землею або з водою,
Ніч незасвічених ліхтарів і вікон.
Ти на тонких зап’ястях знайдеш дорогу,
Дальню дорогу без віражів і знаків.

Маєш у цьому світі єдине право —
Множити – не ділити – свою самотність.
Поруч з тобою – Він і його безодня.
Кожен у безпорадний пірнає відчай.

Ти забуття шукаєш у цих обіймах,
Ти запускаєш в себе його безодню.
Та не врятує тих, хто дожив до ранку,
Сонце над містом.
Ночі
дорога
кличе.

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 1 год тому

 

У шостому класі
вчителька математики вліпила мені «четвірку»
за першу чверть.
Вона думала, що вона добре знає життя,
а я не дуже добре знаю математику.
Вона казала, що відмінники повинні
виконувати завдання з зірочкою,
і тато, мама, я і мої сльози
вечорами до зірочок ненавиділи математику і математичку.
Я мабуть ніколи не дізнаюся,
за що недолюблювала мене та жінка середніх років,
яка ніколи не посміхалася
і називала мене лише на прізвище.
Але якби я зустріла її, постарілу і збляклу,
десь на вулиці міста мого дитинства,
я б сказала їй: «Олександро Іванівно,
Ви брехали всім нам,
Ви брехали собі і зірочкам,
бо 1+1 то часом тільки нуль,
на який можна ділити все,
навіть нескінченність.
Олександро Іванівно,
якби я тоді знала це,
я б поділила Вас на 365 нулів
і ніколи більше не плакала
через відчуття власної бракованості,
ніколи б не доводила Вам, батькам,
і собі, собі, собі!
що я найкраща і найрозумніша.
Бо навіть усі зірки Всесвіту
не варті однієї дитячої сльози».

Але я змовчу, бо в інституті
у мене була вища математика
автоматом.
Тато і мама давно розлучилися.
(Вони так розв’язали свою задачу підвищеної складності).
А я погано знаю життя,
але вчуся прощати.
Поки що на тверду заслужену «трійку».

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 2 года тому

 

«Якби…»

Якби я мала стрункі ноги,
Я б ходила вулицями, ніби паризьким подіумом.
Я б носила короткі, як дівоча пам’ять, спіднички,
І човники на підборах виносили б мене у потоки захвату і залицяльників.
Я була б красивою.

Якби я мала карі очі,
Я б пришпилювала ними перехожих до матованого паперу неба,

Як колекціонери метеликів.
Я б навчилася дивитися на світ глибоко, мов крізь стіни,
а поети присвячували б мені банальні рими і соромітницькі сни.
Я була б красивою.

Якби я мала пишні груди,
Я би входила у потік дня аеродинамічною,
Ніби перші краплі дощу, які приносять грозу і неспокій.
Я б носила з собою море, що колихається і хвилює, колихає і схвалює.
Я була б красивою.

Якби мені було двадцять.
Я б дивилася на цей світ презирливо і самовпевнено,
Переходила вулицю життя на червоне світло, не помічаючи шлагбаумів досвіду і відкритих люків недовіри.
Я б не знала, як це – прощати, не прощаючи.
Я б навчилася з розумним виглядом говорити дурниці і ходити на ексклюзивні кінопокази зі старшими чоловіками,
Відбираючи тим самим квиток на останній сеанс щастя у їхніх ровесниць.
І мені було б байдуже,
Що я красива.

Мені 33
У мене сірі очі
75 В
В міру аеродинамічні ноги
І я красива
Бо все відносно

20/05/16

«Коли зацвітає/достигає айва»

Третій рік поспіль, коли зацвітає айва,
Анна-Марія довідується про зраду…

Вона мовчки дивиться на тендітні рожеві (як спіднє його коханки) квіти
І відчуває їх різкий нудотний запах (запах спітнілих сплетених тіл).

Відтоді Анну-Марію нудить, вона рахує:

У травні ― джмеликів на квітах (чи не всихають йому руки торкатися чужих пелюсток?)
У червні ― опалу зав’язь, яка вже ніколи не стане яблучками (і відчуває кожну, як усі свої викидні).

У липні ― найдрібнішу айвиночку, якій вдалося зачепитися за мамину руку-гілку ( а черви ж, черви, хіба виведеш).

У серпні Анна-Марія гладить їхні шершаві щічки (так, бувало, торкаєшся його обличчя, як світу після причастя).
У вересні підпирає патичками обважнілі вагітні гілки (нехай я розчахнута, витримай хоч ти свій тягар).

Третій рік поспіль у жовтні, коли достигає айва,
Анна-Марія варить варення.
І приймає зрадника…

Чорноязикі говорять, що вона додає до того варення магії,
Бо виходить таке запашне, що все село збігається куштувати
І нахвалювати господиню і… гарну пару.

О, не кожен зуміє правильно
Із терпкого зробити солодке
І примусити танути
Те, що твердіє вперто, неначе граніт.

А солодке варення гірчить Анні-Марії всю зиму…

Гірко! Гірко!
Солодка пара!

На четвертий рік, минулого травня, коли зацвіла айва,
Анна-Марія вийшла з дому з сокирою…

Кажуть, тієї осені вона частувала усіх особливо смачним варенням…

26/05/16

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 2 года тому

 

Коли ти отак стоїш переді мною і посміхаєшся,
я чую, як у бруньках позіхають ще не народжені квіти,
як душа моя випускає ледь помітні крильця листочків,
а серце переганяє духмяний березовий сік.

Якщо ти зараз візьмеш мої руки в свої долоні,
я можу осліпнути від перших правдиво теплих променів,
впізнати голос мати-й-мачухи біля старого болота
чи почути, як над світом летять кольорові метелики.

І коли ти вплетеш мене у легку павутинку своїх поцілунків,
світ запахне землею, що нарешті прокидається,
готова вилущувати зелень із мільйонів насінинок
назустріч сонцю. Обійми мене. Я стану твоєю весною.

 17.03.15

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: 0 / Опубліковано 3 года тому

 

Мої пальці живуть
у гніздечку твоїх долонь
під затишним крилом пильного погляду.

Ніжність, тепла і вогка, як травнева ніч,
огортає, горне, гортає сторінки наших зустрічей.

Вітер дмухає на білу кульбабку мого волосся,
пасмо на твоїй щоці, ледь торкаєшся подихом,
запускаєш у небо повітряним змієм тихе «кохаю».

День закриває вікна — то ти цілуєш мої очі.
І б’ється серце в теплому пір’ячку щемкого щастя:
Тук
тук
тук
впусти мене
у дім своєї душі,
бо все втрачає зміст,
коли ти випускаєш мої
пальці-ластів’ята у холодний світ.

Хто мав гніздечко під хмарами, не обживе нори.

День закриває фіранки неба,
я згортаюся клубочком
біля твого серця.
нарешті
вдома

ніжність

08.11.14

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: 0 / Опубліковано 3 года тому

 

Всі слова про тебе чорно-білі.
7 тисяч відтінків сірого.
Перевагу віддано чорному .
Пані, спробуйте оцей:
«Колір чорної кішки
У чорній кімнаті
Чорної ночі
У чорному місті».
Він так пасуватиме
До ваших загострених вилиць,
порцеляни запалих щічок
і хворобливого блиску очей».
Холодні пальці.
Холодне серце.
Холодна вулиця.
Мерзлі чорні літери.
Видихаю на мороз
Твого погляду.
Хрусь!
Ти чавиш їх підошвами
Своїх ідеально чорних
Черевиків.
Чорт!
Чо-
му?

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: 0 / Опубліковано 4 года тому

 

 

жінко, чиє волосся пахне степом….
коли я зариваюся обличчям у ту духмяну ковилу,
я забуваю всі чужі дороги і пасовиська.
я чую,як шумить цією хвилястою шерстю вітер,
чи то водоспадить кров моя,
спінена усвідомленням жаги,
такої недозволеної і такої прадавньої,
що скіфські баби сором’язливо ховають очі?
ти відкриваєш мені свою тисячолітню таємницю:
ти любиш непокірного воїна.
і я зариваюся обличчям у твою ковилу,
щоб вмерти від ревнощів,
але сказати тобі: розбий йому серце, степова….

11.04.2014

«Дайте людині мотузку»

Дайте людині мотузку
і нелегкий вибір:
скористатися нею один раз і найдоцільніше.

Часом найперше хочеться
знайти гілляку, грубу, надійну,
і нехай зашморг на шиї
перекреслить нарешті всі намагання
виборсатися на химерну поверхню цього світу
з власної нікчемності.

А втім, на тій же гілляці
було б некепсько приладнати гойдалку.
Нехай злітають вгору малі верески,
виправдовуючи сенс життя перед дзеркалом вічності.
Ось вони,крихти безтурботні, зворушливо беззахисні.
Причепи ту мотузку до машинки чи повітряного змія –
Ото твоє найдоступніше щастя – бути великим в очах малечі.

А ще можна натягнути її в затишному садочку
між двома яблунями.
І сушити простирадла після всіх ночей кохання,
подихів, видихів,затихав і дихав знову частіше…
Дивися, світе, ось вони, білі і поквітчані свідки неперервності минущості.

Можна витягти тією мотузкою відро води для матері,
з жахом помічаючи: старіє.
І крутити, крутити валок криниці, намотуючи на нього надію (нехай ще хоч пару років,Господи!)

Можна зробити зашморг для ближнього свого, виправдовуючи жорстокість нікчемними гаслами.
Скрутити міцніше руки полоненому,тішитися владою над його беззахисністю,
стягнути тугіше з криками,що мають заглушити голос совісті, чомусь завжди схожий на материнський.

Чи перев’язати з усією ніжністю та розпачем інші руки,на грудях схрещені (Господі,я ж просив усього пару років!!!), цілуючи пальці, що колись гладили, та що там, часом і тріпали неслухняного чуба…

Дайте людині мотузку, навіть якщо ви не певні, зробить вона з неї ласо комусь на загибель, чи кине її потопельнику…

Дайте людині вибір. Бо справа ж, зрештою, зовсім не в мотузці

07.04.2014