litterarum cupidus (відданий науці)

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 3 недели тому

 

Паралельні перетинаються.
Моститься вушко у ямку
Попід ключицею.
Потім, все потім.
Лінії зламані, зігнуті, згорнуті, переплетені.
Всі причетні і всі дотичні.
Тертя-ковзання.
Тертя-стискання.

Де бісектриса плоті ділить навпіл гострий кут моїх ніг.
Синусоїди грудей.
Косинусоїди сідниць.
Потім, все потім.

Фізика і математика — тільки наслідок хімії двох органічно сполучених.
Каталізатор — погляд.
Сміється: «Не забувай про електричний розряд.
Ти провокуєш його своїми пальцями.
Ти замикаєш електричне коло своїми губами.
Послідовне з’єднання.
Тертя-цілування.»

Сміюся: «Ти забуваєш про біологію!» -
«Як це?
Моститься вушко у ямку попід ключицею -
Симбіоз.
Еволюція двох.»

Потім, все потім.

Вакуум щастя

 

04.12.17

 

Безкінечник

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 3 недели тому

 

Того року гриби брунькувалися з гір і западин,
Заповзали у тріщини й ранки, визирали із дупел, спускалися пити до річки,
гуртувалися в зграї у лісі, аби відлетіти у вирій.
А стара Євдокія (про яку мало хто пам’ятав, що вона Євдокія,
Катіронка, ота, що живе за криницею, біля Савеля)
На світанку знайшла себе в повному ліжку грибів,
А потому весь день шкандибала селом і питала
Перехожих, вона їстівна чи отруйна.
Односельці сміялися: «Вижила з розуму.
І нема на те ради.
Нема на те ради».

Лиш старий Семенюк,
Що вгрузав у цю землю так довго,
що й ім’я його з часом розвіяло порохом
(ні худоби, ні статків, дві курки, які ні на суп, ні на яйця),
Не сказав — шелеснýв:
«Євдокіє, ти порхавка, сива й трухлява».
І погладив її по руці,
Як колись,
До не-їхньої ери.
«Значить, буде війна, ох, Василю,
Значить, буде війна».
І посунула геть, залишивши старого
Із віднайденим іменем і таїною:
Його кури вже тиждень несуться грибами,
І нема на те ради.
Нема на те ради.

Небо всохло на ніц недалеко від жовтня
І повільно згнивало листóпадом.
Розлилася війна,
А гриби полетіли у вирій,
П’ятий рік як не чути їх.
Тільки порхавки ходять на цвинтар
І провідують мовчки
Євдокію Василівну Серце,
Василя Леонтóвича Віру,
Що втруїлися разом грибами.
І лежать собі поруч отут, за могилами
прадітей в камуфляжі.
І нема на те ради,
Нема на те ради.

12.09.18

 

«Горіхи і груші»

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 3 недели тому

 

Каже: Я не пишу вже чотири роки.
Бо літери мої червоні й солоні.
Бо рядки мої – окопи і терикони.
Бо речення мої всі молоді й обірвані,
як життя — зеленими зірвані груші:
їх закопують і забувають причини.
Може, то просто буря.

Всі мої звуки – переселенці,
Вони приходять зі сходу озлобленими
І поселяються у найманих квартирах.
Вони зводять із розуму психологів,
Які рвуть свої університетські дипломи
і знову починають палити.
«Ми переїхали після того, як одного ранку
Побачили своїх сусідів.
Вони висіли, як новорічні іграшки,
На горіхові перед їх будинком.
Я не можу їсти горіхи, розумієш?»

Каже: Я не сплю вже чотири роки.
Я чекаю тих, хто не прийде,
Тих, хто не ходить,
І тих, хто не пішов.
І все одно не пишу.
Бо слова мої – тільки дурні салюти
тихої ночі у мирному місті
Країни неоголошеної війни.
Голосної, оглашенної, але неоголошеної.

А коли засинаю, то бачу зелене червоним:
Горіхи і груші,
Молоді, зеленими зірвані груші,
Всі червоні й солоні,
Усі по 200…

08.08.17

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 7 месяцев тому

 

Відколи вперше біла ниточка на плечі
Виявилася моєю волосинкою,
(Моєю нерусою волосинкою),
Я запитую в дзеркала:
Коли жінка старіє, де кордон її старості?

Де починаюся
я нова, ще не прийнята, вже неприйнятна?
Я велика пустеля, порізана зморшками.
Я пігментними плямами всипаний місяць.
Моя шкіра – поверхня морська,
Під якою – єдина підводна ріка,
що тече у мені,
в океан Неслухняного Серця впадаючи.

Я Аліса в Країні Чудес, мої руки і ноги зрадливі, втікають від мене,
А якийсь піаніст, схоже, пальці невтомні мені запозичив,
І вони тільки грають і грають невидиму музику,
І міліє тремкий океан Неслухняного Серця.

Коли жінка старіє?
Чи тоді, коли в ній накопичиться втома,
Стільки втоми, що тіло розшириться
І примусить її розшивати спідниці, аби помістилися
Гіркота і тривога, її неодмінні супутниці?

Коромисло плечей її врешті згинається
Від ваги непідйомного неба.
Бо повітря водою стає.
Донесеш чи зламаєшся?

У трамваї до моря
Зустрічаю тендітну,
Сивокосу і вишукану.
Із очей її – бісики.
На вустах її – сонечко.
І мені відкривається:
Океан Неслухняного Серця
Не старіє, допоки лишаються промені,
Світлосонячні промені
У єдиній підземній ріці,
що не знає кордонів.

Посміхаюся
Людям
і дзеркалу

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 10 месяцев тому

 

Не пийте на ніч каву

Письменник — це завжди манія величі,
хворобливий діагноз.
Гіпертрофована віра,
що ти настільки цікавий,
що можеш вести за собою сотні,
тисячі, мільйони думок.
Можеш стати богом:
спочатку було слово.
А далі — нові світи, нові Адами і Єви.
Ні, не так, перепишу все наново.
Де тут кнопка «Всесвітній потоп»?
І раптом думка без логіки сюжету:
чому не так складно розлюбити людину,
як викреслити її з власної системи вірувань?
Знищити персоналізовану міфологію?
Бо далі що?
Кому потрібна Красуня, яка не стріне своє Чудовисько?
І кому потрібна Красуня, яка стріне, полюбить,
а воно так і лишиться — тільки Чудовиськом?
Письменник — то напозір великий маг,
який може виявитися дешевим трюкачем.
Білосніжка не вкусить чарівне яблуко,
бо у неї парадонтит і кровоточать ясна.
А Русалонька буде жити довго й щасливо,
бо у Прекрасного Принца всі симптоми алергії на рибу.
Письменник — то воскреситель мертвих.
Він збирає пил архівів, змішує його з кров’ю цнотливиць
і втирає в клавіатуру, бо навіть чорна магія
більше не використовує паперу і не нищить лісів,
як нищать їх мої співвітчизники.
І мертві бурчать, невдоволено обростають
новими м’язами і шкірою,
часом навіть шерстю, аби піти за Дудариком,
який веде їх прямо до прірви,
щоб віддати на поталу найбільшим скептикам — читачам.
І все-таки, чому не так складно обнулити людям те,
що вони зробили з тобою,
як пробачити їм все, що ти робив з ними?
Де в цьому світі кнопка Очистити оперативну пам’ять?
Дайте мені шанс забути.
Стати лікарем чи геологом.
Письменник — це завжди манія величі.
Чудовисько — це завжди тільки Чудовисько.
І тільки бог — це завжди хтось інший,
Великий містифікатор.
Бо далі що?

***

Корабель загиблого пилососа
Хитався на хвилях радянського килима.
Він сказав: «Встань і йди!»
Я встала і вийшла.
Він кричав услід:
- Куди ти ідеш?!
- Від тебе.
- Ти сліпий, ти говориш, що цей корабель
привезе нас до Індії,
до скарбів і нового життя.
Але ми сидимо на уламках і мріємо:
Ти – про Індію, я – про новий пилосос.
І нічого не змінюється.

Але тут у сусідній кімнаті гукнули:
- Земля!!!

Простіть, індіанці…

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 1 год тому

 

На твоїй брехні,
На моїй брехні
Не збудуєш дім,
Не посадиш сад.
Бом!
Бом!
Бом!
Осінь молиться
За спасіння душ.
Знала б де живе,
Врятувалася б.
Не рятується,
Ходить колами,
Квилить кволими
Голосочками.
Бом!
Бом!
Бом!
Кому молишся?
В кого віруєш?
Я в усіх церквах,
Між усіх ікон
На твоїй брехні,
На моїй брехні
Затинаюся.
Бом!
Бом!
Бом!
Чи за здравіє?
Чи за упокій?
Ставлю свічечку
Посередині…
Бом!
Бом!
Бом!
Запах прілого
Листя-ладану.
Осінь молиться…

***

Все, що ти скажеш,
Може бути
Використано.
Все може бути
З тобою і
проти тебе.
Той, хто за пультом,
Розімкни електричний ланцюг.
Це — неправильне з’єднання,
Short circuit.
Все, що ти змовчиш,
Може стати злочином
проти людства.
Людства супроти людства.
Людство й любов
Починаються однаково.
Людство і вбивство
Нічим не закінчуються.
Той, хто за пультом,
Не чує твоїх відео звернень,
Не читає твій твіттер.
Він сконцентровано
Дивиться у приціл,
глухий і неграмотний.

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 1 год тому

 

Старість починається там,
де припиняються пошуки:
істини, знань, сенсу буття,
правди чи вічної любові.

Я помру молодою,
бо ніколи не стомлюся шукати:
істину твого погляду,
знання твоїх дотиків,
сенс буття без тебе,
правду, що любов поза часом
і простором.

А потому піду до тебе
у довгій білій сукні,
звісно ж, прозорій
(чиста перед тобою)
мостом через річку
усіх моїх сліз.

Люди носять так багато
зайвих речей:
хрест на спині,
камінь на душі,
злість і сумніви в думках.

Я принесу тобі
найтяжчий тягар:
наше мовчання.
Зроби з нього
біле голуб’я
і пригорни мене
вічним
сяйвом
спокою

***

Ніч, коли ти з землею або з водою,
Ніч незасвічених ліхтарів і вікон.
Ти на тонких зап’ястях знайдеш дорогу,
Дальню дорогу без віражів і знаків.

Маєш у цьому світі єдине право —
Множити – не ділити – свою самотність.
Поруч з тобою – Він і його безодня.
Кожен у безпорадний пірнає відчай.

Ти забуття шукаєш у цих обіймах,
Ти запускаєш в себе його безодню.
Та не врятує тих, хто дожив до ранку,
Сонце над містом.
Ночі
дорога
кличе.

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 1 год тому

 

У шостому класі
вчителька математики вліпила мені «четвірку»
за першу чверть.
Вона думала, що вона добре знає життя,
а я не дуже добре знаю математику.
Вона казала, що відмінники повинні
виконувати завдання з зірочкою,
і тато, мама, я і мої сльози
вечорами до зірочок ненавиділи математику і математичку.
Я мабуть ніколи не дізнаюся,
за що недолюблювала мене та жінка середніх років,
яка ніколи не посміхалася
і називала мене лише на прізвище.
Але якби я зустріла її, постарілу і збляклу,
десь на вулиці міста мого дитинства,
я б сказала їй: «Олександро Іванівно,
Ви брехали всім нам,
Ви брехали собі і зірочкам,
бо 1+1 то часом тільки нуль,
на який можна ділити все,
навіть нескінченність.
Олександро Іванівно,
якби я тоді знала це,
я б поділила Вас на 365 нулів
і ніколи більше не плакала
через відчуття власної бракованості,
ніколи б не доводила Вам, батькам,
і собі, собі, собі!
що я найкраща і найрозумніша.
Бо навіть усі зірки Всесвіту
не варті однієї дитячої сльози».

Але я змовчу, бо в інституті
у мене була вища математика
автоматом.
Тато і мама давно розлучилися.
(Вони так розв’язали свою задачу підвищеної складності).
А я погано знаю життя,
але вчуся прощати.
Поки що на тверду заслужену «трійку».

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 2 года тому

 

«Якби…»

Якби я мала стрункі ноги,
Я б ходила вулицями, ніби паризьким подіумом.
Я б носила короткі, як дівоча пам’ять, спіднички,
І човники на підборах виносили б мене у потоки захвату і залицяльників.
Я була б красивою.

Якби я мала карі очі,
Я б пришпилювала ними перехожих до матованого паперу неба,

Як колекціонери метеликів.
Я б навчилася дивитися на світ глибоко, мов крізь стіни,
а поети присвячували б мені банальні рими і соромітницькі сни.
Я була б красивою.

Якби я мала пишні груди,
Я би входила у потік дня аеродинамічною,
Ніби перші краплі дощу, які приносять грозу і неспокій.
Я б носила з собою море, що колихається і хвилює, колихає і схвалює.
Я була б красивою.

Якби мені було двадцять.
Я б дивилася на цей світ презирливо і самовпевнено,
Переходила вулицю життя на червоне світло, не помічаючи шлагбаумів досвіду і відкритих люків недовіри.
Я б не знала, як це – прощати, не прощаючи.
Я б навчилася з розумним виглядом говорити дурниці і ходити на ексклюзивні кінопокази зі старшими чоловіками,
Відбираючи тим самим квиток на останній сеанс щастя у їхніх ровесниць.
І мені було б байдуже,
Що я красива.

Мені 33
У мене сірі очі
75 В
В міру аеродинамічні ноги
І я красива
Бо все відносно

20/05/16

«Коли зацвітає/достигає айва»

Третій рік поспіль, коли зацвітає айва,
Анна-Марія довідується про зраду…

Вона мовчки дивиться на тендітні рожеві (як спіднє його коханки) квіти
І відчуває їх різкий нудотний запах (запах спітнілих сплетених тіл).

Відтоді Анну-Марію нудить, вона рахує:

У травні ― джмеликів на квітах (чи не всихають йому руки торкатися чужих пелюсток?)
У червні ― опалу зав’язь, яка вже ніколи не стане яблучками (і відчуває кожну, як усі свої викидні).

У липні ― найдрібнішу айвиночку, якій вдалося зачепитися за мамину руку-гілку ( а черви ж, черви, хіба виведеш).

У серпні Анна-Марія гладить їхні шершаві щічки (так, бувало, торкаєшся його обличчя, як світу після причастя).
У вересні підпирає патичками обважнілі вагітні гілки (нехай я розчахнута, витримай хоч ти свій тягар).

Третій рік поспіль у жовтні, коли достигає айва,
Анна-Марія варить варення.
І приймає зрадника…

Чорноязикі говорять, що вона додає до того варення магії,
Бо виходить таке запашне, що все село збігається куштувати
І нахвалювати господиню і… гарну пару.

О, не кожен зуміє правильно
Із терпкого зробити солодке
І примусити танути
Те, що твердіє вперто, неначе граніт.

А солодке варення гірчить Анні-Марії всю зиму…

Гірко! Гірко!
Солодка пара!

На четвертий рік, минулого травня, коли зацвіла айва,
Анна-Марія вийшла з дому з сокирою…

Кажуть, тієї осені вона частувала усіх особливо смачним варенням…

26/05/16

 

Автор: / Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены / Опубліковано 3 года тому

 

Коли ти отак стоїш переді мною і посміхаєшся,
я чую, як у бруньках позіхають ще не народжені квіти,
як душа моя випускає ледь помітні крильця листочків,
а серце переганяє духмяний березовий сік.

Якщо ти зараз візьмеш мої руки в свої долоні,
я можу осліпнути від перших правдиво теплих променів,
впізнати голос мати-й-мачухи біля старого болота
чи почути, як над світом летять кольорові метелики.

І коли ти вплетеш мене у легку павутинку своїх поцілунків,
світ запахне землею, що нарешті прокидається,
готова вилущувати зелень із мільйонів насінинок
назустріч сонцю. Обійми мене. Я стану твоєю весною.

 17.03.15