/ Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены /
 

Відколи вперше біла ниточка на плечі
Виявилася моєю волосинкою,
(Моєю нерусою волосинкою),
Я запитую в дзеркала:
Коли жінка старіє, де кордон її старості?

Де починаюся
я нова, ще не прийнята, вже неприйнятна?
Я велика пустеля, порізана зморшками.
Я пігментними плямами всипаний місяць.
Моя шкіра – поверхня морська,
Під якою – єдина підводна ріка,
що тече у мені,
в океан Неслухняного Серця впадаючи.

Я Аліса в Країні Чудес, мої руки і ноги зрадливі, втікають від мене,
А якийсь піаніст, схоже, пальці невтомні мені запозичив,
І вони тільки грають і грають невидиму музику,
І міліє тремкий океан Неслухняного Серця.

Коли жінка старіє?
Чи тоді, коли в ній накопичиться втома,
Стільки втоми, що тіло розшириться
І примусить її розшивати спідниці, аби помістилися
Гіркота і тривога, її неодмінні супутниці?

Коромисло плечей її врешті згинається
Від ваги непідйомного неба.
Бо повітря водою стає.
Донесеш чи зламаєшся?

У трамваї до моря
Зустрічаю тендітну,
Сивокосу і вишукану.
Із очей її – бісики.
На вустах її – сонечко.
І мені відкривається:
Океан Неслухняного Серця
Не старіє, допоки лишаються промені,
Світлосонячні промені
У єдиній підземній ріці,
що не знає кордонів.

Посміхаюся
Людям
і дзеркалу

 

/ Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены /
 

«Птах»

Хвилями входять спазми,
Згинають і ниють.
Води відходять і тягне низ живота.
Ти так чекала сина, Маріє.
А буде птах.

Ти сповідалася-виповідала мрії.
Снився. Явився. Прорік. Прирік.
Ти сподівалася щастя, Маріє.
А буде крик.

Простоволоса. З надією. При надії.
Станеш найзнанішою із породіль.
Ти не зрадієш славі, Маріє.
Бо буде біль.

Жінка приходить до Бога.
Не просить — виє.
Відповідь чесна і тим страшна:
«Ти — ідеальна мати, Маріє.
Чужим синам.»

Ластівки — нотами на дротах.
І в тебе — птах.
Б’ється ще поки, як в клітці, в тобі
Твій біль.
Ваш бій.

…Горло стискають спазми,
А натовп виє.
Жінка іде зі страти з останніх сил.
Більше не вірить в бога Марія.
Знову чекає сина і знову мріє,
Що буде син…

***

Квіти роздай, залиши пустотілі будинки,

Цвітом каштановим вичисти ночі нагар.

Жити сьогодні сьогоднішнім — рідкісний дар.

Особливо для жінки.

Тиша твоя і в тобі – не однакові тиші.

Слухати мовчки: всередині йде боротьба.

Все, що тебе не убило, зробило сильнішою.

Хіба?

Сонце доходить до краю, зітхає і падає.

Серце доходить до крапки, стискається й тисне.

Ти обираєш щодня між брехнею і правдою

Тишу. Ну, звісно.

Вірити, ніби ніколи не чула про досвід.

Мріяти, ніби ніколи не досить.

І довіряти – немов не брехав і не збреше.

Жити сьогодні сьогоднішнім.

Заповідь перша

***

 

 

/ Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены /
 

Не пийте на ніч каву

Письменник — це завжди манія величі,
хворобливий діагноз.
Гіпертрофована віра,
що ти настільки цікавий,
що можеш вести за собою сотні,
тисячі, мільйони думок.
Можеш стати богом:
спочатку було слово.
А далі — нові світи, нові Адами і Єви.
Ні, не так, перепишу все наново.
Де тут кнопка «Всесвітній потоп»?
І раптом думка без логіки сюжету:
чому не так складно розлюбити людину,
як викреслити її з власної системи вірувань?
Знищити персоналізовану міфологію?
Бо далі що?
Кому потрібна Красуня, яка не стріне своє Чудовисько?
І кому потрібна Красуня, яка стріне, полюбить,
а воно так і лишиться — тільки Чудовиськом?
Письменник — то напозір великий маг,
який може виявитися дешевим трюкачем.
Білосніжка не вкусить чарівне яблуко,
бо у неї парадонтит і кровоточать ясна.
А Русалонька буде жити довго й щасливо,
бо у Прекрасного Принца всі симптоми алергії на рибу.
Письменник — то воскреситель мертвих.
Він збирає пил архівів, змішує його з кров’ю цнотливиць
і втирає в клавіатуру, бо навіть чорна магія
більше не використовує паперу і не нищить лісів,
як нищать їх мої співвітчизники.
І мертві бурчать, невдоволено обростають
новими м’язами і шкірою,
часом навіть шерстю, аби піти за Дудариком,
який веде їх прямо до прірви,
щоб віддати на поталу найбільшим скептикам — читачам.
І все-таки, чому не так складно обнулити людям те,
що вони зробили з тобою,
як пробачити їм все, що ти робив з ними?
Де в цьому світі кнопка Очистити оперативну пам’ять?
Дайте мені шанс забути.
Стати лікарем чи геологом.
Письменник — це завжди манія величі.
Чудовисько — це завжди тільки Чудовисько.
І тільки бог — це завжди хтось інший,
Великий містифікатор.
Бо далі що?

***

Корабель загиблого пилососа
Хитався на хвилях радянського килима.
Він сказав: «Встань і йди!»
Я встала і вийшла.
Він кричав услід:
- Куди ти ідеш?!
- Від тебе.
- Ти сліпий, ти говориш, що цей корабель
привезе нас до Індії,
до скарбів і нового життя.
Але ми сидимо на уламках і мріємо:
Ти – про Індію, я – про новий пилосос.
І нічого не змінюється.

Але тут у сусідній кімнаті гукнули:
- Земля!!!

Простіть, індіанці…

 

/ Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены /
 

Сонця малий горішок на язиці
день перекочує за піднебіння.
Сутінь. Стежина. Дві довгі тіні.
Рука в руці.

В неї в очах — покоління жіночих скрут.
Ще молода. Вже сива. На бога. К бісу.
Він дослухається. Злегка тремтить. «Не бійся!
Я — тут!»

Слизько. Окропом мороз пече.
Сплетені пальці беруть судоми.
Стежка вузька, коли йдеш із додому.
Їй на плече
Зірка сідає…

Зашпортується і плаче
тілом, ні звуку у тім плачу.
Він переводить на неї погляд
Незрячий.
Почув.

Ніч їм не ворог, вбиває не час, а люди.
Втома — не слабкість, любові не бракне сил.
Грудкою в груди вгрузає грудень.
Слизько. Стежина. І будь що буде.
Мати і син.

***

Говорили не розмовляючи.
Переважно реченнями умовними.
Дорікали трьома мовами,
Жодну з них до пуття не знаю. Чи
не ті слова складалися в ребуси?
Стали один одному пазлами.
Не було озвучено й названо
головне: кому воно треба все.

Звук у звук впадає – й німіє,
Другу друг чи цензор натомість?
Ти мені сама беззмістовність,
Я тобі лише алалія.

- Чуєш?
- Що?
- Нічого! Не варто.
- Слухай!
- Так?
- А втім, не важливо.

Звуконеутворення справа,
Словонедотримання зліва.

Дотліває слово почате.
Чисті у своєму безчесті.
Слухай мене мовою жестів.
Так зручніше буде мовчати.

***

Я жінка в майстрових руках ―
Не найдавніший із товарів.
Моєму тілу треба пари,
Бо що за скрипка без смичка?
Струни торкнеться –
і за мить
Зринає ода насолоді,
Найзаповітніша з мелодій
Зростає, шириться, тремтить.
Пильнує ревно кожен такт,
Не схибити щоб ані рухом.
І скрипка, що мовчала глухо,
Надривно стогне: «Так! Так! Так!»
Так я звучу. Як ця земля.
Як цвіт. Як світ. Як перші грози.
До скрипки треба скрипаля.
До жінки треба віртуоза.

***

“Теорія всеімовірності”

Може тому, що біль.
Може тому, що втома.
Може тому, що бігти
треба, щоб не втекти.
Але на тій планеті, де сходиш ти,
Я
більше
не вдома.

Може палата мір
Зміряє міру горю?
Може комусь халяль -
то мені харам?
Тільки якщо Магомет не помітив гору,
Чи ж є гора?

Цей унікальний світ -
як унісекс Джоконда.
Посмішка чи усмішка?
Небілий шум.
Може колись я сяду і напишу
Тобі в Макондо.

Може тому, що ніч
Млосна така й манірна.
Може тому, що впасти
Треба, щоб не піти.
Але чомусь на планеті, де сходиш ти,
Всебезвідносно.
Всеімовірно.

***

Снилася мені чоловіча ніжність…
Рясно опадала в мені росою,
Струмом пробігала, палила спрагло.
Соком розливалася полуничним.
Я її торкнулася й розбудила.
І відкрили пальці в мені космос.
І Ковші обидва стекли Молочним
Шляхом і розплавили моє тіло.
А коли я стала зірковим пилом,
Мерехтів зі мною зімлілий Всесвіт,
До грудей тремтливо вуста приклавши.
Снилася мені чоловіча ніжність…

***

Пост-великоднє:

Світ набуває форми,
Я набуваю змісту.
Вперто астматик-місто
Душиться згірклим димом.
Вечір мене повільно
Перетирає в жорнах,
Вечір замісить тісто.
Тихо зійду над містом -
Прісна господня глина.

Ніч непомітно згорне,
І під крилом незримим
Я видихаю місто…
Чорним і знову чорним…
Нині і прісно…

 

/ Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены /
 

Хтось тобі долю вишив
З долу й до рукава.
Рани — не найстрашніше.
Рани – це ще жива.
Руки кладуть на плечі,
Щоб відібрати щит.
Внутрішні кровотечі —
Найнебезпечніші.
Жінко моя хоробра,
Жаль мій, моє жало.
Шрами – це дуже добре.
Шрами – це зажило.
Досвід — то найцінніше.
Лиш не питай, чому
Хтось тобі долю вишив
Чорним по чорному.

***

Підсумки року:

Каже: На, похворій і подумай
над поведінкою,
ось тобі testing , evaluating,
ось тобі homework, роби.
Ті, що в гробах, і ті, що ще ляжуть в гроби,
Будуть тобі снитися, інколи.

З року у рік доживаєш, дотягуєш до весни,
Де і беруться сили, це щось у генах.
Рік, наче сповідь, був болісним і складним.
Рік був страшенним.

Рік, наче прірва, — бійся, але лети.
Рік, ніби безвість, розпався на сни і луни.
З нього виходиш, як з бою, німим і безумним,
З нього виходиш…чи ж ти?

Їж мандарини, пий свій гропринозин,
Спи, ніби предки були ведмедями бурими,
Буря магнітна зміниться сніжною бурею,
Тисячі зим
Ходять-заходяться кашлем сухим і вогким.
На, похворій,
перевідчуй цей день.
З чорного року ти вперто виходиш на вогники
світлих людей…

***

Якби ти посадив для мене сад,
Я б роздала вазонки з підвіконня.
Я б на світанку цілувала сонну
Росу на листі, і проста краса
В мені будила сили. Колисав
Би сад пташат і світлячками бавив.
І вабив нас. А стовбури шершаві
Тримали стелю світу і фасад.
Якби ти посадив для мене сад…

Якби ти збудував для мене дім
І заховав його посеред саду,
Де цвіркуни хоралами надсадно
Віншують спокій і себе у нім,
Я стерегла б найбільшу таїну —
Маленьку стежку, що веде додому.
І вберегла б від заздрощів і втоми,
і словом злим ніхто б не посягнув
на нашу тишу; нашу глибину
не розтривожив каменем твердим,
Якби ти…
Якби я народила тобі світ,
Якби ми освятили ним наш дім…

***

What is Щастя?

Осінь від вересня зиму гостює й підпоює,
Фото у листі, пробачте, з минулого року.
Осінь не листя лишає — листи за собою:
«Щастя не буде. Розпродажі залишку й стоків».

Щастя — це те, що опишуть мільйонами гаджетів.
Щастя — це мрії й надії заброджений силос.
Де їх шукати, таких, що ніколи не зраджують?
Де загубити їх, тих, що не чули про щирість?

Сонце виходить, зриває різьбу з моїх гаєчок.
І розлітається все, ненадійно затиснуте.
Щастя — це жити, погане усе забуваючи,
Щастя — це жити й від щастя боятися тріснути.

Щастя залежить від кількості сонячних променів,
Місяця, бурі магнітної, серотоніну…
Щастя – любові звірятко у серці невтомленім.
Щастя — радіти: сьогодні ніхто не загинув.

Самоомана, фантазія, миті ілюзія,
Вигадки, домисли, міфи недавної Греції.
Щастя — це зморшки довкола очей твоїх друзів.
Щастя — любові маленьке звірятко у серці.

Знаю, було, про звірятко, про серце в мережі.
Чула: «Розпродажі залишків, стоків. Не буде».
Добре, що щастя, на щастя, ніяк не залежить
Від тавтологій і того, що думають люди.
Де б не жило: в голові, у долонях, у грудях.
Хай воно буде.
Для кожного
Буде!

***

Аритмія…

І тоді починається дощ, не звичайний, а метеоритний.
І планети виходять з орбіт і тихенько кудись собі йдуть.
А в тобі розливається серце, рідке і отруйне, як ртуть.
І збиває тобі всі думки і надії, всі ритми.
Ти витримуй, тримайся, ти стримуйся, щоб не завити…

Він не знає, що ночі тобі коричневі.
він не знає, що дні тобі фіолетові,
він не знає, що ходиш до нього за звичкою.
А колись…колись ходила за злетом.
Він не бачить, як зле тобі…

Майже о другій десь між вокзалом і ринком
шепоти у тобі переходять у крики.
Ти вже не встигла зробити з малого велике,
(чорт, принесуть же ті кляті гвоздики!)
Ну, маленьке, пульсуй, бо інакше мені — Вільна каса!
Тільки не зупиняйся, серце моє, тільки не зупиняйся!

Тут, під вітриною кармаркса-рошену
помирати, насправді, не страшно, помирати страшенно.
Пусто-пусто у внутрішній лівій кишені.
Ти вже ангел, немає в тобі ні кісток, ані м’яса.
Тільки не зупиняйся, серце моє, тільки не зупиняй все…

І тоді починається дощ, не звичайний, а справжній.
Він не знає,
не взнає.
Ніхто не розкаже…

***

Але…

У моєму святому місті
По-чернечому нудно.
Я забуду тебе, мій містер,
Але схудну.

Всі історії надто схожі,
Як кораблики вдалині.
І мене ти забудеш. Може.
Але — ні.

І якщо запитають Судді
На Суді не-Страшнім:
- Ким доводився Вам присутній?
- Ким? Ніким!
Але всім…

***

У ночі сто дзеркал.
І жодного кривого.
У ночі дев’ять кіл -
твоїх не обійти.
Одна своя зоря,
одна чужа дорога,
і гнотик від свічі.
О зіронько, світи!

Дідусю Миколай,
я не була слухняна.
Я — чесно-чесно — жду
не різку — возик дрів.
З них ватру розпалю
для всіх, кому погано,
щоб, може, хоч один
зігрітися зумів.

У ночі сто дзеркал.
І жодного кривого.
А скільки не питай -
зоря і шлях чужий.
О зіронько, світи!
На ту, чужу, дорогу.
Іди і не бреши,
собі хоч не бреши.

***

 

 

/ Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены /
 

На твоїй брехні,
На моїй брехні
Не збудуєш дім,
Не посадиш сад.
Бом!
Бом!
Бом!
Осінь молиться
За спасіння душ.
Знала б де живе,
Врятувалася б.
Не рятується,
Ходить колами,
Квилить кволими
Голосочками.
Бом!
Бом!
Бом!
Кому молишся?
В кого віруєш?
Я в усіх церквах,
Між усіх ікон
На твоїй брехні,
На моїй брехні
Затинаюся.
Бом!
Бом!
Бом!
Чи за здравіє?
Чи за упокій?
Ставлю свічечку
Посередині…
Бом!
Бом!
Бом!
Запах прілого
Листя-ладану.
Осінь молиться…

***

Все, що ти скажеш,
Може бути
Використано.
Все може бути
З тобою і
проти тебе.
Той, хто за пультом,
Розімкни електричний ланцюг.
Це — неправильне з’єднання,
Short circuit.
Все, що ти змовчиш,
Може стати злочином
проти людства.
Людства супроти людства.
Людство й любов
Починаються однаково.
Людство і вбивство
Нічим не закінчуються.
Той, хто за пультом,
Не чує твоїх відео звернень,
Не читає твій твіттер.
Він сконцентровано
Дивиться у приціл,
глухий і неграмотний.

 

/ Категорія: Римовані вірші / Відгуків: Комментарии отключены /
 

Пункт перший – вигадати гніздо.
Пункт другий – вбити перший гвіздок.
Пункт третій – приписати у ньому самця.
Пункт четвертий – висидіти когось з яйця.
Пункт п’ятий – вигодувати пташеня,
Душу йому віддаючи щодня.
Пункт четвертий повторити ще двічі.
Пункт шостий — подивитися правді у вічі.
Пункт сьомий — розлучитися із самцем
І побути собою кінець кінцем.
Пункт восьмий — обов’язковий —
як це не дивно,
Кількість пунктів для кожного
ВАРІАТИВНА.

 ***

Mea culpa

Кожен із нас у пітьмі свого серця, як в морі,
вперто шукає маяк, що тремтить віддалік.
Серце, країні чужій не потрібні історії
Міста, з якого прибилися ці кораблі.

Падає горизонт, небо над ним твердне.
Скільки вже тягарів на твоїй осі?
Ти на єдину мить вкотре стаєш смертним,
І забуваєш все, і вибачаєш всім.

Хтось тобі в кров пересипав морської солі,
Хтось відібрав тобі дім і пустив уплав,
Хтось у кишені мушлі тобі клав
І залишав без шторму тебе кволим.

Чуєш, як по хребту наростає риф?
Як у тобі мовчать покоління риб?
Серце твоє лускою береться як?
Кожен із нас корабель,
що горить.

А люди скажуть:
«Дивіться!
Маяк!»

***

Ця незалежність, у яку ми входили жовтенятами,
Вчилися забувати вірші про доброго Леніна
І пропускати половину розділів у підручниках.
Ми були тоді напівголодними і багатими,
коли гроші стали мільйонами, а ручки пахучими.

Ця незалежність з очима страху і смаком нічого,
Вона була майже безформна, і ми не носили форми.
Ми вже не вірили в Леніна, ми ще не вірили в Бога,
Ми вірили у Скайвокера, Біле братство і в слово «реформи».

Так мали би сходити з розуму новонароджені,
Якби не мали щастя відразу усе забувати.
Коли історія почала мироточити кров’ю і датами,
Сандормохами, Биківнями і чорними дошками.

Так мали би сходити з розуму всі святі і мертві,
Якби вони не були гордими і всесильними.
У цієї незалежності були й неозвучені жертви:
Покоління наших батьків і їхні втрачені сім’ї.

Вони змінювали паспорти: той Союз, цей союз був іржавим.
Вони знали: шляхи на волю бувають лише важкі.
Доки матері торгували на ринках Москви і Варшави,
Чоловіки відкривали для себе секс, рок-н-рол і пляшки.

Всі історії їх історій, їх ран прості:
«Він був бракований: той Союз, цей союз».
Їхні діти, стискаючи зуби, вчилися толерантності,
Їхні онуки мають по четверо дідусів і бабусь.

Ця незалежність, нам чомусь постійно казали,
Що вона далася нам залегко, задурно, за так.
Це дитинство на руїнах дитячих майданчиків і спортзалів
Мусило вирости і неодмінно залізти у танк.

Бо шляхи на волю чомусь бувають лише важкі.
Незалежно від рангу, статусу і положення.
Бо роками збирані татусем пляшки
Були винесені на Майдан його сином.
Так мали би сходити з розуму знову народжені,
Якби вони не були народжені сильними
Для волі.

 ***

А ми сиділи на горі,
і небо падало згори.
Ти пошепки щось говорив,
Щоб не злякати Місто.

І голос твій, як світлий мед,
Повільно зцілював мене.
І серце падало у не-
бо в Місті стало тісно.

Небо..небо…небо…небо…
Не боляче мені вже, бо
В мені живе твоя любов
І Місто те липневе.

А ти, ти скрізь, а ти, ти де?
А я про тебе кожен день
Запитую не у людей – у неба.

Вже осінь, осінь вже ось-ось,
І павутиння стоголось
Кочує
Містом

Місто…місто…місто…місто…
І через рік, і через сто
Між нами голос, як місток.
Я ненавмисно…
Чуєш?

 ***

Мій коханий, я, чесно сказати, страшенно стомилася,
ти налив мені чашу гірку, попередив: «Не пий!»
Я пила і просила лиш крапельку божої милості,
але бог у відпустці, а може він просто скупий.

Небо пахне озоном і трошечки — ранньою липою,
я куплю парасолю, щоб вийти без неї в грозу.
Побіжу босоніж по калюжах, не плачу, не схлипую.
Є гризота у мене, і я її справно гризу.

Мені б личив такий, метрів два, у пальто бездоганному,
мені б личив хлопчина без гальм, молоде бісеня,
мені б личили всі, я би личила їм, але маю коханого,
ти зав’язуєш очі мені, я бреду навмання.

І отак, ні твоя, нічия, я стрибаю калюжами,
як ікону, рятую твій образ від правди й химер.
Є гризота у мене, я вірила в те, що подужаю,
але бог у відпустці, а може він просто помер…

 ***

З того часу, як річка зірвала мости,
Містом Д. не проходять дощі й каравани.
Місто Д. беззмістовне і тим бездоганне,
Мироточить і стогне мільйонами стигм.

В місті Д. у пошані сліпий сажотрус,
Бо киптюжать у небо фантоми заводів.
А худий віслючок возить скарги і воду
На подвір’я старенької Яне Помру.

Містом Д. часом ходить чудний землетрус,
Ланцюжком доміно він складає будинки,
І реве віслючок, тільки Яне Помру
Його гладить і плаче: «Не бійся, дитинко,
Ти маленьке звіря, я маленька людинка,
Для великих ці зсуви, ці струси, ця гра.
Але нам не пора, нам іще не пора.»

Так доскиглює день, віслючок і стара
Воду ллють на коріння безплідного міста,
Вони не сподіваються цвіту чи листя,
Просто їм не пора, їм іще не пора.

В місті Д. сплять тривожно мале і старе,
Тут ще вродять мости.
І ніхто не…

Крапка крапка тире,
крапка тире*

*..—, .— в азбуці Морзе означає UA – Україна.

 

/ Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены /
 

Старість починається там,
де припиняються пошуки:
істини, знань, сенсу буття,
правди чи вічної любові.

Я помру молодою,
бо ніколи не стомлюся шукати:
істину твого погляду,
знання твоїх дотиків,
сенс буття без тебе,
правду, що любов поза часом
і простором.

А потому піду до тебе
у довгій білій сукні,
звісно ж, прозорій
(чиста перед тобою)
мостом через річку
усіх моїх сліз.

Люди носять так багато
зайвих речей:
хрест на спині,
камінь на душі,
злість і сумніви в думках.

Я принесу тобі
найтяжчий тягар:
наше мовчання.
Зроби з нього
біле голуб’я
і пригорни мене
вічним
сяйвом
спокою

***

Ніч, коли ти з землею або з водою,
Ніч незасвічених ліхтарів і вікон.
Ти на тонких зап’ястях знайдеш дорогу,
Дальню дорогу без віражів і знаків.

Маєш у цьому світі єдине право —
Множити – не ділити – свою самотність.
Поруч з тобою – Він і його безодня.
Кожен у безпорадний пірнає відчай.

Ти забуття шукаєш у цих обіймах,
Ти запускаєш в себе його безодню.
Та не врятує тих, хто дожив до ранку,
Сонце над містом.
Ночі
дорога
кличе.

 

/ Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены /
 

У шостому класі
вчителька математики вліпила мені «четвірку»
за першу чверть.
Вона думала, що вона добре знає життя,
а я не дуже добре знаю математику.
Вона казала, що відмінники повинні
виконувати завдання з зірочкою,
і тато, мама, я і мої сльози
вечорами до зірочок ненавиділи математику і математичку.
Я мабуть ніколи не дізнаюся,
за що недолюблювала мене та жінка середніх років,
яка ніколи не посміхалася
і називала мене лише на прізвище.
Але якби я зустріла її, постарілу і збляклу,
десь на вулиці міста мого дитинства,
я б сказала їй: «Олександро Іванівно,
Ви брехали всім нам,
Ви брехали собі і зірочкам,
бо 1+1 то часом тільки нуль,
на який можна ділити все,
навіть нескінченність.
Олександро Іванівно,
якби я тоді знала це,
я б поділила Вас на 365 нулів
і ніколи більше не плакала
через відчуття власної бракованості,
ніколи б не доводила Вам, батькам,
і собі, собі, собі!
що я найкраща і найрозумніша.
Бо навіть усі зірки Всесвіту
не варті однієї дитячої сльози».

Але я змовчу, бо в інституті
у мене була вища математика
автоматом.
Тато і мама давно розлучилися.
(Вони так розв’язали свою задачу підвищеної складності).
А я погано знаю життя,
але вчуся прощати.
Поки що на тверду заслужену «трійку».

 

/ Категорія: Білі вірші / Відгуків: Комментарии отключены /
 

«Якби…»

Якби я мала стрункі ноги,
Я б ходила вулицями, ніби паризьким подіумом.
Я б носила короткі, як дівоча пам’ять, спіднички,
І човники на підборах виносили б мене у потоки захвату і залицяльників.
Я була б красивою.

Якби я мала карі очі,
Я б пришпилювала ними перехожих до матованого паперу неба,

Як колекціонери метеликів.
Я б навчилася дивитися на світ глибоко, мов крізь стіни,
а поети присвячували б мені банальні рими і соромітницькі сни.
Я була б красивою.

Якби я мала пишні груди,
Я би входила у потік дня аеродинамічною,
Ніби перші краплі дощу, які приносять грозу і неспокій.
Я б носила з собою море, що колихається і хвилює, колихає і схвалює.
Я була б красивою.

Якби мені було двадцять.
Я б дивилася на цей світ презирливо і самовпевнено,
Переходила вулицю життя на червоне світло, не помічаючи шлагбаумів досвіду і відкритих люків недовіри.
Я б не знала, як це – прощати, не прощаючи.
Я б навчилася з розумним виглядом говорити дурниці і ходити на ексклюзивні кінопокази зі старшими чоловіками,
Відбираючи тим самим квиток на останній сеанс щастя у їхніх ровесниць.
І мені було б байдуже,
Що я красива.

Мені 33
У мене сірі очі
75 В
В міру аеродинамічні ноги
І я красива
Бо все відносно

20/05/16

«Коли зацвітає/достигає айва»

Третій рік поспіль, коли зацвітає айва,
Анна-Марія довідується про зраду…

Вона мовчки дивиться на тендітні рожеві (як спіднє його коханки) квіти
І відчуває їх різкий нудотний запах (запах спітнілих сплетених тіл).

Відтоді Анну-Марію нудить, вона рахує:

У травні ― джмеликів на квітах (чи не всихають йому руки торкатися чужих пелюсток?)
У червні ― опалу зав’язь, яка вже ніколи не стане яблучками (і відчуває кожну, як усі свої викидні).

У липні ― найдрібнішу айвиночку, якій вдалося зачепитися за мамину руку-гілку ( а черви ж, черви, хіба виведеш).

У серпні Анна-Марія гладить їхні шершаві щічки (так, бувало, торкаєшся його обличчя, як світу після причастя).
У вересні підпирає патичками обважнілі вагітні гілки (нехай я розчахнута, витримай хоч ти свій тягар).

Третій рік поспіль у жовтні, коли достигає айва,
Анна-Марія варить варення.
І приймає зрадника…

Чорноязикі говорять, що вона додає до того варення магії,
Бо виходить таке запашне, що все село збігається куштувати
І нахвалювати господиню і… гарну пару.

О, не кожен зуміє правильно
Із терпкого зробити солодке
І примусити танути
Те, що твердіє вперто, неначе граніт.

А солодке варення гірчить Анні-Марії всю зиму…

Гірко! Гірко!
Солодка пара!

На четвертий рік, минулого травня, коли зацвіла айва,
Анна-Марія вийшла з дому з сокирою…

Кажуть, тієї осені вона частувала усіх особливо смачним варенням…

26/05/16